Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— Розкопуватимете автостраду?

Стіллер похитав головою.

— Ми маємо припущення, де саме вона похована. Маємо карту.

— Карту?

Адріан Стіллер знову глянув на диктофон і не відповів.

— Я хочу, щоб ти була при тому, коли ми викопаємо тіло, — сказав він натомість.

69

Невід вони витягли вже в сутінках. Після заходу сонця відчутно похолодніло. Доки Вістінґ виймав рибу з мокрого невода, пальці йому оніміли від студені. Улов у двох неводах: тридцять шість гольців, чотири форелі й шість окунів.

Вони їх випотрошили, помили й висушили на березі. Найбільші рибини філетували.

Повечеряти вирішили купленими в крамниці стейками. Рибу пересипали сіллю, щоб свіжою довести додому. За порадою Мартіна, Вістінґ уклав свою частку улову на дно відра, посипав грубою сіллю і дрібкою цукру. Наповнив відро шарами риби й накрив накривкою.

Приготування м’яса Вістінґ взяв на себе. За поранням з рибою, стейки потрапили на пательню аж перед десятою.

Вістінґ наколював шматки м’яса виделкою і поглядав на Мартіна, який сидів, поринувши в задуму; він тримав на колінах бляшанку з пивом і незмигним поглядом дивився на вогонь у щілинках дверцят грубки. Він зм’як, подумав Вістінґ. Довірливі розмови розмили певні бар’єри між ними. До зізнання залишався лише крок. Хоч Мартін і мав, що втрачати, та носити в собі таємницю було, мабуть, значно важче.

З м’яса проступили крапельки соку, і Вістінґ перевернув їх виделкою.

Він знову зиркнув на Мартіна: знати б, про що він думає! Кожній людині кортить поділитися з кимось своїми найпотаємнішими думками. Більшість пересічних людей відчуває потребу звіритися комусь, розповісти про проблеми на роботі, про подружнє життя чи про хвороби. Убивця ж бореться зі спокусою поговорити про речі, які неодмінно доведуть його до тюрми. Для такої людини зблизитися з іншою людиною — означає знайти емоційну точку дотику, збудувати для себе місток.

Мартін пересів на стілець, склав руки з пивом на колінах і скоса глянув на Вістінґа.

— Ти ніколи не підозрював мене? — запитав він.

70

Ліне зазирнула в кімнату до Амалії. Дівчинка спала. Тумас сидів перед телевізором з пультом у руках.

— Дякую, — ще раз сказала Ліне.

Тумас знову відклав від’їзд, щоб доглянути Амалію.

— Пусте, — запевнив він.

— Думаю, вона спатиме всю ніч, — мовила Ліне.

Вона спакувала у велику торбу все необхідне приладдя: лептоп, камеру, диктофон, бінокль, а ще папір та ручку. Тумас підвівся, взяв торбу й рушив за сестрою до автомобіля.

— Щасти! — усміхнувся він, кладучи торбу на заднє сидіння.

— Дякую!

Тумас зачинив дверцята за Ліне й дивився їй услід. Повертаючи в кінці вулиці, вона бачила в дзеркалі заднього огляду, як він обернувся і пішов у дім.

Вони домовилися з Адріаном Стіллером, що вона більше не намагатиметься додзвонитися до батька. Ліне не знала, як йому в літній хатинці Мартіна Гауґена, але Стіллер запевнив, що він підтримує з Вістінґом постійний контакт, а Гауґен нічого не знає, про те, що тут відбувається.

Цікаво, чи батько був уже залучений до розслідування «справи Кроґ», коли вона розповіла йому, що писатиме про цю справу для газети? Принаймні його реакція свідчила, що він нічого не знав про заплановану співпрацю між «ВҐ» і Кріпосом.

Після телефонної наради з Ліне, Даніелем Леанґером та Сандерсеном з новинного відділу, редакція запланувала вихід наступної статті й подкасту за тиждень. Серія публікацій в газеті й ефірів на радіо мали розтягнутися на шість тижнів. Теперішня ситуація вимагала форсування. Ліне вже написала повідомлення для розділу новин про те, що поліція розпочала пошуки тіла Надії Кроґ і перекрила для цього рух на Е18. Новина вийде відразу, щойно Ліне матиме фото перекриття автостради і таблиць об’їзду.

Даніель теж приїде на розкоп, але не скоріше, ніж за дві години. Він хотів бути єдиним журналістом, який перебуватиме на місці події, коли новина про поліцейську акцію стане відомою публіці.

Коли Ліне під’їжджала до з’їзду на Порсґрюнн, жодних ознак перекриття ще не спостерігалося. Вона звернула на автозаправку. Рух автострадою Е18 відбувався у звичному режимі. На паркувальному майданчику автозаправки стояли два авта Дорожньої служби. Одне авто мало причіп з великою світловою панеллю і вказівником об’їзду. Неподалік стояв автомобіль патрульної поліції з місцевого відділку. За кермом — жінка-поліцейський. Ліне вийшла з авта й підійшла до неї.

Жінка опустила вікно.

— Добрий вечір, — привіталася Ліне й відрекомендувалася. — Я маю дозвіл від Адріана Стіллера з Кріпоса бути присутньою на перекритті автостради.

Жінка за кермом кивнула на підтвердження того, що вона знає про таку домовленість.

— Тримайтеся його, — вона гойднула головою у бік чоловіка в робочому комбінезоні, який саме виходив з приміщення заправки з кухликом кави в руці. — Ми зараз починаємо.

Ліне сіла в авто й рушила вслід за невеличкою колоною автівок. Вечірні сутінки осявали миготливі оранжеві світла. Залога Дорожньої служби оперативно встановила заслони і скерувала потік транспорту в об’їзд.

За вказівкою жінки-поліцейського Ліне проїхала повз заслони й зупинилася на узбіччі. Потім взяла камеру й вийшла з авта.

Автомобілі перестали їхати і зустрічною смугою, отже, трасу перегородили й на протилежному кінці.

Ліне пройшла трохи узбіччям дороги, щоб сфотографувати заслони з деякої віддалі. Фото вийшло дуже ефектним: яскраве оранжеве світло на тлі темряви.

Жінка-поліцейський теж вийшла з авта, перекинулась кількома словами з робітником Дорожньої служби.

Ліне знову підняла камеру, вибираючи такий ракурс, щоб світловідбивні смуги на уніформах не зіпсували кадру.

Доки вона переглядала відзнятий матеріал, повз неї проїхали дві вантажівки. В одної на кузові стояв екскаватор. За вантажівками — два поліцейські автомобілі. Жінка-поліцейський від’їхала трохи заднім ходом, щоб звільнити їм шлях. Ліне клацнула ще кілька кадрів. Щойно проїхав екскаватор, вона вибрала три найліпші фото й відіслала їх просто з камери в редакцію, а сама поквапилася до свого авта.

Ліне сиділа в декретній відпустці вже майже півтора року, працювала журналістом лише від випадку до випадку, і ось тепер гостро збагнула, як їй увесь час бракувало цього драйву, як їй бракувало відчуття перебування в гущі подій.

71

З грубки почувся глухий гуп — то перевернулося і впало набік одне поліно. Мартін Гауґен підвівся, відчинив дверцята грубки, вийняв дві картоплини, які там запікалися, і доклав ще дров.

Вістінґ підозрював його від першого ж дня. І ця підозра не полишала його всі двадцять чотири роки, хоча й було доведено, що Мартін на момент зникнення Катаріни перебував за 70 миль від дому.

— Я збрехав би, якби заперечив тобі, — промовив Вістінґ. — Це випадок, про який