Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Так, ти маєш рацію, Ласко. Ваш поміст найбільший. У нас у Сполучених Штатах не здибаєш нічого подібного навіть у найліпших домах.
Від мого визнання в її очах спалахнула втіха й гордість. Я помітив це й затямив собі.
– Я думала, що наш поміст, певно, вас здивує. До того ж, на ньому лежить багато більше хутра, ніж в усіх інших будинках, і якого хутра там тільки нема: і тюленя, і водяної видри, і чорно-бурої лисиці, і ведмедя, і куниці, і соболя – різних звірів, і як багато; таке саме хутро й на крижаних лавах для спання, що ви їх називаєте «ліжками». А у вас вдома помости й лави для спання застелені краще?
– Та, певно, ні, Ласко, у нас такого й заводу нема.
Ці слова знову потішили її. Адже вона думала тільки про кількість хутра, яке мав її естет-батько, а не про його цінність. Я міг би пояснити їй, що ця купа дорогого хутра становить або ж становитиме ціле багатство в моїй країні, та вона не зрозуміла б мене – її народ не вважав це за багатство. Я міг би пояснити їй, що одяг на ній або ж буденний одяг найпростіших людей, котрі оточували її, коштував тисячу двісті, а то й півтори тисячі доларів і що я не знаю нікого в себе на батьківщині, хто ходив би на риболовлю в таких дорогих туалетах. Але вона не зрозуміла б цього, тому я нічого не сказав. Вона вела далі:
– А потім – помийниці. У нас їх аж дві у вітальні, та ще дві в другій половині дому. Дві помийниці у вітальні – це велика рідкість. А у вас у вітальні їх теж дві?
Від згадки про помийниці я мало не задихнувся, але похопився раніше, ніж вона помітила це, і сказав з натхненням:
– Бачиш, Ласко, мені дуже соромно виявляти секрети моєї країни, і ти нікому про це нічичирк, я ж бо довіряю тобі. Але, слово честі, навіть у найбагатшої людини Нью-Йорка немає двох помийниць у вітальні.
В наївному захопленні вона заплескала одягненими в хутро руками і вигукнула:
– О, та не може бути, не може бути!
– Далебі, я кажу цілком серйозно, люба. Ось хоч би Вандербілт. Вандербілт, мабуть, найбагатша людина в світі. Та хоч би я лежав на смертній постелі, то все одно сказав би тобі, що навіть у нього нема двох помийниць у вітальні. Та в нього й однієї нема,– щоб мені вмерти на цьому місці, коли брешу.
Її чарівні очі розширилися від здивування, і вона мовила повільно, з якимсь побожним страхом у голосі:
– Як дивно! Просто неймовірно! Важко навіть повірити! Він що, скупий?
– Ні, не те. Не в ощадливості річ, а... е-е, ну, розумієш, він не хоче, як-то кажуть, «туману напускати». Так, так, саме в цьому річ. Він по-своєму скромна людина і не любить вихвалятися.
– Ну, що ж, така скромність похвальна,– зауважила Ласка,– якщо не перебирати міри. Але тоді який же вигляд має його вітальня?
– Ну, звичайно, там трохи порожньо і ніби чогось не вистачає, проте...
– Я так і думала! Ніколи не чула нічого подібного! А взагалі – у нього гарний дім?
– Так, дуже гарний. Його вважають одним з найбагатших.
Дівчина якусь хвилю сиділа мовчки і замріяно гризла недогарок свічки, очевидно, намагаючись усе як слід обміркувати. Нарешті вона рвучко підвела голову і рішуче сказала:
– По-моєму, є така скромність, що, коли добре поміркувати, не ліпша від хвастощів. Якщо людина спроможна поставити дві помийниці у вітальні і не робить цього, то, можливо, й справді вона дуже скромна, проте у сто разів імовірніше, що вона просто намагається привернути до себе загальну увагу. Мені здається, ваш містер Вандербілт добре знає, що робить.
Я спробував пом’якшити цей вирок, визнаючи, що дві помийниці у вітальні – не та мірка, за якою можна справедливо судити про людину, хоч у певних умовах це досить логічно. Та в дівчини вже склалася своя думка, і її не можна було похитнути. Потім вона сказала:
– А що, у ваших багатих людей є такі ж гарні лави для спання, як у нас, і їх вирубали з таких же великих крижин?
– Авжеж, у нас також є гарні, навіть дуже гарні лави, але зроблено їх не з льоду.
– Оце так! То чому ж їх не роблять з льоду.
Я пояснив їй, з якими труднощами це пов’язано, розповів про дорожнечу льоду в країні, де треба добре пильнувати за продавцем, інакше рахунок за лід важитиме більше, ніж сам лід. Тоді вона вигукнула:
– Та невже ж ви купуєте лід?
– Так, купуємо, люба.
Вона простодушно розреготалася, а потім сказала:
– О, я ще ніколи не чула такої дурниці! Таж льоду так багато, він нічого не варт. Ось він – на сотні миль, скільки оком сягнеш. Я не дала б і риб’ячого пузиря за весь цей лід.
– Ну, це просто тому, що ти не знаєш йому ціни, ти, маленьке наївне дівчисько. Якби він був у тебе в Нью-Йорку в середині літа, ти могла б за нього купити всіх китів.
Вона недовірливо глянула на мене і сказала:
– Ви правду кажете?
– Авжеж, правду. Клянусь тобі.
Вона замислилася. Потім, легенько зітхнувши, сказала:
– Як би мені хотілося жити там!
Я просто думав у зрозумілій для неї формі дати їй уявлення про наше мірило цінностей, але зазнав невдачі. З моїх слів у неї склалося враження, що кити в Нью-Йорку дешеві і там їх сила-силенна; від цієї думки в неї
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповідання та памфлети, Марк Твен», після закриття браузера.