Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Що таке? Банковий рахунок на двісті тисяч фунтів? І це ваше?

– Моє. Я заробив ці гроші за тридцять днів, розважно користуючись тією невеличкою сумою, що ви мені позичили. Я нічого з нею не робив, тільки купував усякі дрібнички, подавав банкноту і просив решту.

– Слухайте, молодче, а ви не жартуєте? Це ж неймовірна річ!

– А я й не прошу, щоб ви мені повірили так. Я маю докази.

Тоді настала черга дивуватися Порції. Широко розплющивши очі, вона сказала:

– Генрі, це справді твої гроші? То ти весь час мене морочив?

– Так, справді, моя любонько. Але ти мені пробачиш, я знаю.

Порція закопилила губи:

– Не будь такий певний. Капосний, отак мене дурив!

– О, я знаю, серденько, ти скоро все забудеш і подаруєш мені. Це ж був просто жарт, ти сама розумієш. Ну, нам уже час іти.

– Стривайте, стривайте! А посада? Я ж вам обіцяв посаду! – озвався мій старий.

– А, посада...– відмовив я.– Ну що ж, я вдячний вам безмежно, але, самі бачите, посади вже не потребую.

– Але ж ви можете дістати найкращу, яка у мене знайдеться!

– Ще раз дякую від щирого серця, але я не потребую навіть такої.

– Генрі, посоромся! Тобі люди он яку ласку роблять, а ти й не подякував як слід. Можна, я за тебе подякую?

– Авжеж, любонько, якщо ти зумієш ліпше. Спробуй-но, як воно в тебе вийде.

Тоді вона підійшла до мого добродія, сіла йому на коліна, обняла за шию і поцілувала просто в уста. Обидва брати вибухнули реготом, але я остовпів, скам’янів з подиву. Порція ж промовила:

– Таточку, він каже, в тебе не знайдеться такої посади, щоб йому підійшла! Ну як мені це слухати!..

– Серденько моє! То це твій тато?

– Авжеж! Це мій вітчим, і то найкращий у світі. Тепер ти розумієш, чого я так сміялася, коли ти, нічого цього не знавши, розповідав мені на обіді в посла, якого тобі клопоту завдала татова з дядечком Ейблом суперечка?

Певна річ, я зразу похопивсь і заговорив без околясів, навпростець:

– Ой пане добродію мій любий, я забираю назад свої слова. У вас таки знайдеться посада, яку я з дорогою душею візьму.

– Яка ж це?

– Посада зятя.

– Знаменито! Але ж, ніколи ще такої служби не справлявши, ви, напевне, не зможете добути рекомендацій, що задовольнили б нашу умову, а отже...

– Ну то випробуйте мене, прошу вас! Випробовуйте мене років хоч і тридцять чи сорок, і як я не...

– Гаразд, гаразд; це не нас треба питати, а нашої лялечки. Побалакайте ліпше з нею.

Ото було щастя! В повному словнику англійської мови замало слів, щоб його описати. А як по кількох днях цілий Лондон дізнався про мої пригоди з банкнотою за той місяць, ото балачок було, ото сміху!

Порціїн татусь відніс ту спасенну, добродійну банкноту до Англійського банку й розміняв; а тоді банк її погасив і знову презентував йому, а він подарував її нам на весілля, й відтоді вона, заведена в рамці, висить на найпочеснішому місці в нашому домі. Вона ж бо дала мені мою Порцію: адже якби не та банкнота, я б не лишився в Лондоні, не потрапив би до посла й ніколи б не спізнався з нею. Тому я завше кажу всім: «А оце, як бачите, мільйоннофунтова банкнота; відколи вона існує, за неї тільки одне було куплено, та й то лише за десяту частку його справжньої ціни».

1893

– Гаразд, містере Твен, я розповім вам про своє життя все, що цікавить вас,– сказала вона лагідним голосом, спокійно дивлячись своїми правдивими очима мені в обличчя,– це так гарно й мило з вашого боку, що ви уподобали мене й бажаєте більше знати про мене.

Неуважно зчищаючи риб’ячий жир зі своїх щік кістяним ножичком і витираючи його об хутряний рукав, вона дивилася на полум’яні смуги північного сяйва, що переливалися на небі, забарвлюючи розмаїтими райдужними кольорами снігову пустелю і храмоподібні айсберги,– картину нестерпно сліпучу й прекрасну. Нарешті вона стрепенулася від задуми й налагодилася повідати мені ту скромну історію, про яку я просив.

Вона зручно вмостилася на крижаній брилі, що правила нам за канапу, і я приготувався слухати.

Це було прегарне створіння. Я маю на увазі – з погляду ескімосів. Іншим вона, мабуть, видалася б трішечки повною. Їй щойно минуло двадцять років, і вона вважалася найчарівнішою дівчиною свого племені. Навіть тепер, на вільному повітрі, незважаючи на важку й безформну хутрянку з широкою відлогою, штани та чоботи, видно було, що принаймні обличчя у неї вродливе; а про фігуру можна було лише здогадуватися. Серед усіх гостей, котрі вчащали до гостинної домівки її батька, я не зустрічав жодної дівчини, що її можна було б прирівняти до неї. І все ж вона не була зіпсута. Поводилася мило, природно й щиро, і коли навіть усвідомлювала свою вроду, то нічим не виказувала цього.

Ось уже тиждень вона була моїм щоденним товаришем, і чим більше я пізнавав її, тим більше вона мені подобалася. Її любовно і дбайливо виховали в атмосфері, незвичайно витонченій і рідкісній для північного краю, бо батько її був найбільш впливова людина племені і досяг вершин ескімоської цивілізації. Разом з Ласкою – так її звали – я вирушав у довгі мандрівки на собаках по безмежних крижаних просторах, і її товариство було завжди приємне мені, а розмови цікаві. Я ходив рибалити з нею, але не в її небезпечному човні, а просто йшов за нею по льоду і стежив, як вона точно влучає в рибину своїм смертоносним гарпуном. Укупі ми полювали на тюленів; кілька разів я спостерігав, як вона і вся її родина здирали жир з викинутого на берег кита, а одного разу навіть пішов з нею полювати ведмедя, але з півдороги вернувся, бо в глибині душі я боюсь ведмедів.

Тим часом вона приготувалася почати свою оповідь, і ось що я почув.

– Наше плем’я, як і всі інші племена, віддавна кочувало з місця на місце узбережжями замерзлих морів, але моєму батькові надокучило таке життя, і два роки тому він спорудив