Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Але тобі зовсім не потрібне було б китове м’ясо, якби ти жила там. У нас його ніхто не їсть.

– Що?!

– Справді, ніхто.

– Але чому?

– Н-ну... Хто його знає. Мабуть, через упередженість. Так, так, саме через упередженість. Певно, хто-небудь, кому нічого було робити, вигадав колись цю упередженість. Ну, а коли вже причепиться отака примха, то їй і переводу не буде, ти ж знаєш.

– Це правда... Щира правда,– мовила дівчина задумливо.– Як наша упередженість проти мила. Знаєте, наші племена спочатку були настроєні проти мила.

Я глянув на неї, щоб переконатися, чи серйозно вона каже. Очевидно, так. Я завагався, а потім обережно спитав:

– Пробач мені, будь ласка. У них була упередженість проти мила? Була? – перепитав я.

– Так, але тільки спочатку: ніхто не хотів їсти його.

– А-а, я розумію. Я не одразу збагнув твою думку.

Вона казала далі:

– Це була просто упередженість. Спочатку, коли чужинці привезли сюди мило, воно нікому не сподобалось. Та як тільки воно стало модним, всі його одразу полюбили, і тепер воно є в кожного, хто спроможний купити. А ви любите мило?

– Звичайно! Я б умер, якби в мене його не було, особливо тут. А тобі воно подобається?

– Я дуже, дуже люблю! А вам подобаються свічки?

– Я вважаю їх конче потрібними. А ти любиш їх?

Очі її засяяли, і вона вигукнула:

– О, не нагадуйте мені про них! Свічки!.. І мило!..

– А риб’ячі нутрощі!

– А ворвань!

– А покидьки!

– А китовий жир!

– А кисла капуста! А віск! А дьоготь! А скипидар! А маляс! А...

– О, не кажіть! Не кажіть! Я умру від захвату!

– А потім подати це все в кориті, запросити сусідів і побенкетувати на славу!

Але видіння такого ідеального бенкету було для неї надто хвилююче, і вона знепритомніла, бідолашна. Я розтер їй обличчя снігом, привів її до пам’яті, і поволі хвилювання стихло. Невдовзі вона знову повернулася до своєї оповіді.

– Отож ми почали тут жити, в новому гарному домі. Та я не була щаслива. І ось чому: я народилася для кохання; без нього для мене не існувало справжнього щастя. Мені хотілося, щоб мене любили заради мене самої. Я хотіла поклонятися і шукала поклоніння – тільки взаємне обожнювання могло задовольнити мою палку натуру. До мене багато залицялося, навіть занадто багато, але в кожного була одна фатальна вада; рано чи пізно я її виявляла, жодному з них не вдалося її приховати: їм потрібна була не я, а моє багатство.

– Твоє багатство?

– Атож. Адже мій батько – найбагатша людина нашого племені або навіть усіх племен цього краю.

Цікаво, що ж становить багатство її батька? Це не міг бути будинок – кожен може спорудити такий самий. Це не могло бути і хутро – його тут не цінять. Це не могли бути сани, собаки, гарпуни, човен, кістяні риболовні гачки, голки та інші подібні речі – ні, це не багатство. Що ж тоді робило цю людину такою багатою і принаджувало до її домівки рій пожадливих залицяльників? Нарешті я вирішив, що найлегше дізнатися про це, спитавши в неї самої. Отак я й зробив. Дівчина так одверто зраділа моєму питанню, що я зрозумів, як жагуче хотілося їй почути його. Вона так само горіла бажанням розповісти, як я – дізнатися. Довірливо присунувшись до мене, вона сказала:

– Відгадайте, скільки воно варт? Ніколи не відгадаєте!

Я удав, ніби глибоко задумався, а вона стежила за моїм заклопотаним і напруженим обличчям з насолодою й жадібною цікавістю; і коли я, нарешті, здався і попросив її задовольнити моє палке бажання, сказавши, скільки ж багатства у цього полярного Вандербілта, вона виразно прошепотіла мені у саме вухо:

– Двадцять два риболовних гачки… Не кістяних, а чужинських... зроблених із справжнього заліза!

Потім вона умисне відскочила, щоб потішитися ефектом своїх слів. Я постарався зробити все, щоб не розчарувати її – зблід і пробурмотів:

– Боже праведний!

– Це така ж правда, як те, що ви живі, містере Твен.

– Ласко, ти обманюєш мене... Не може бути!

Вона злякалася й занепокоїлась:

– Містере Твен,– вигукнула вона,– кожне моє слово – щира правда... Кожне слово. Ви ж вірите мені? Невже ви тепер не вірите мені? Скажіть, що вірите… прошу вас, скажіть, що вірите мені!

– Я... Ну, так, я вірю... Я намагаюсь повірити... Але це все так несподівано. Так раптово, так мене приголомшило! Ти не повинна казати таких речей одразу... Це...

– О, пробачте мені. Якби я знала...

– Нічого, нічого. Я не дорікаю тобі, бо ти ще молода та легковажна, де вже тобі було передбачити, яке враження справлять твої слова...

– О любий, я повинна була краще знати. Чому...

– Бачиш, Ласко, якби ти почала з п’яти чи шести гачків, а потім поступово...

– О, розумію, розумію... потім поступово додала б один гачок, потім два, а потім... Ох, чому я про це не подумала!

– Нічого, дитинко, тепер усе гаразд... Мені вже краще... А скоро й зовсім усе минеться. Але приголомшити непідготовану людину, та ще й не дуже міцну, відразу всіма двадцятьма двома гачками – це, знаєш...

– О, це був злочин! Але ви повинні простити мене! Скажіть, що прощаєте... Прошу вас!

Після довгих і вельми приємних умовлянь, ласк та переконувань я простив її. Вона була знову щаслива і незабаром повернулася до своєї оповіді. І тоді я довідався, що в родинній скарбниці є ще одна річ – очевидно, якась коштовність,– і вона уникала говорити про неї прямо, щоб знову не приголомшити мене. Але мені хотілося знати, що це таке, і я умовляв Ласку сказати. Вона боялася. Та я наполягав і запевняв, що цього разу підготуюсь і візьму себе в руки, так що зо мною нічого не станеться. Вона була дуже стривожена, проте спокуса відкрити мені це чудо й потішитися моїм здивуванням і захопленням була така велика, що Ласка призналася: цю річ вона має при собі. Ще раз перепитавши, чи певен я, що витримаю – і так далі і тому подібне,– вона полізла за пазуху і, не відводячи від моїх очей стривоженого погляду, витягла сплющений