Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

— Неправда! Москальова ви охрестили Голкою в останній момент. Ви хотіли зробити так, щоб усі, окрім вас, навіть ваші нинішні господарі, думали, що Голка загинув. Але ми знаємо: він живий. Агент, справді, спритний… На нього ви покладали великі надії.

— Голка живий? — удав здивування Ганс. — Ви, очевидно, щось переплутали, я маю інші відомості. Але це не має істотного значення… Ну, от, Голка, Комаха і все? А решта?

— Інших не було. Ви тільки почали консервацію агентури.

— Припущення, здогади, версії… Ви кажете: Голка живий. Як його ім’я?

Петрович глянув на Сіровола.

— Петро Давидяк, — сказав капітан.

— Продовжуйте: звідки він родом, скільки років, під якою кличкою відомий у вашій банді?

— Це ти бандит, провокатор, убивця, — поблід Сіровол.

— Не чіпляйтеся до невдалого виразу, — всміхнувся Ганс. — Адже все це умовно… А все-таки, яке ім’я має зараз Голка? Не знаєте, по очах бачу.

До хати ввійшов Долгих, відкликав Петровича й щось прошепотів йому на вухо.

— Побудь тут, — сказав Петрович. — Товаришу капітан, я відлучуся на хвилиночку.

Ганс понуро оглянув статуристого партизана, що став поруч з Філінчуком. Він уже зрозумів: йому не вирватись. Підвів очі на Сіровола.

— Отже, це ви будете капітан Сіровол? Зустрілись-таки… Хоча про іншу зустріч я мріяв. Ага, то хто ж Голка? Якщо він живий…

— Ми вам покажемо його.

— Н-ні! Голки ви не знайдете. І не шукайте! Даремна праця. Але Голка ще вколе вас не раз. У найболючіше місце. Це буде моя помста.

— Таким чином, ви признаєтеся, що він живий?

— Не знаю, не пам’ятаю…

— Ви все згадаєте.

— Тільки за однієї умови: ви дасте гарантію, що збережете мені життя.

Повернувся Петрович.

— Вітаю, капітане, — весело сказав він. — Усе вийшло так, як ми передбачали. Валя бачила Голку.

— Зможе впізнати?

— Так. Каже, через п’ять років серед сотні б упізнала.

Ганс зареготав, але сміх його був якимось театральним.

— Ох, ці панночки… Ну, їй можна пробачити, а вам? Невже ви не розумієте, що найцінніші агенти мали по дві клички: одну — для явок, другу — тільки для мене.

— Брешете! — всміхнувся Петрович. — Щойно придумали. Минулої ночі у вас був Голка.

— Не вірите? — знизав плечима Ганс. — Ваша справа.

— Сташевський, дарма ви крутите. Ми маємо всі ваші документи.

При згадці про документи Ганс спохмурнів, але відразу ж розсміявся: цього разу цілком природно. Він добре пам’ятав, що всі документи, в тому числі й особливо секретний портфелик, який він звичайно носив за пазухою, залишились у сейфі.

— Капітане, покажіть йому портфель, папки, — попрохав Петрович. — Ваші?

Це був несподіваний для Ганса удар. Широко розплющеними очима дивився на портфель і папки, які йому показував Сіровол. Пробурмотів ледь чутно:

— Холера ясна… Як же так?

— Перейдемо до справи, Сташевський? — сказав Петрович. — Потрібно вияснити деякі деталі. Ми могли б це зробити самі, але не відмовимося і від вашої допомоги.

— Так, я програв, — сказав він по паузі. — Склянку горілки — даватиму показання. Тільки повну склянку!

— Одержите після допиту.

— Одурите… Дай зараз.

— Ніяких вимог. Я вам сказав, після допиту.

Допит тривав понад дві години. Спершу Ганс крутив, “забував” деякі деталі, потім, побачивши, що все це даремно, почав розповідати правду. Після допиту настала блаженна для Ганса мить. Він побачив, як Петрович виймає з валізки літрову пляшку з самогоном, одну з тих, які він приготував для нічної гулянки.

— Наворожила мені циганка — тебе, каже, загубить бубнова дама. Так і вийшло! — Примружившись, Ганс стежив, як наливають самогону в склянку. Все його тіло дрижало. Обома тремтячими рукам взяв склянку, намагаючись не розхлюпати дорогоцінної вологи, знайшов силу пожартувати: — Гадаю, цього разу без отрути? Спритно ви мені цю панночку підкинули. Татуньо, труба з золотом… Ось воно, яблучко! Далеко від яблуні відкотилося…

— Годі молоти, — суворо сказав Петрович. — Пийте!

Але Ганс не поспішав. Склянка в нього в руках, і, як кожен алкоголік, він, передчуваючи насолоду, намагався розтягти це приємне відчуття.

— У давнину був чудовий звичай — перед стратою виконувалось останнє бажання засудженого. Звичайно, це був добрий обід з вином. Але часи змінилися. Зараз розстрілюють голодних, сам так робив…

— Це ви щодо їжі? — покосивсь на нього Сіровол. — Дамо. Тут у вас у валізочці дещо є.

— Ні, ні! — закрутив головою Ганс. — Зранку сала не їм. При мені був слоїчок з м’ятними карамельками. Дайте-но зо дві. Звик закушувати м’ятними. Відбиває запах.

— Дайте йому цукерок… — сказав Петрович.

Сіровол знайшов серед відібраних у Ганса речей круглу металеву баночку, відкрив і підніс Гансові. Той, затамувавши подих, квапливо вибрав одну, жовтеньку.

— Тепер добре… Ваше здоров’я, панове!

Він випив самогон, повільно обітер губи.

— Ну що ж, умів, хлопче, гуляти, вмій і відповідати, — із загадковою усмішкою подивився на присутніх. — Ну от… Тепер усе!

Ганс розкусив карамельку, що хруснула на зубах. Обличчя його спотворила гримаса жаху, але він переміг себе, зловтішно гукнув:

— Привіт, сволота! Я все-таки обдурив вас. Ха-ха! Прощавайте! Йду! Не бачити вам Сташевського живим!

Петрович і Сіровол тривожно перезирнулися. Вони ще не розуміли, придурюється Ганс чи його слова треба сприйняти всерйоз. Першим здогадався Сіровол.