Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

час разом із своїми друзями обкрадали, але яка все одно вчила вашого Юрка в школі, оздоровляла у піонерських таборах, лікувала у поліклініці… Та сама наша держава, яку ви колись захищали і на яку потім образились, коли вас скривдив байдужий і нерозумний слідчий трибуналу, який аж ніяк не втілював у собі всієї держави…

Юрій ваш виріс чесною і благородною людиною. Добре вчився. Міг би після інституту працювати на науковій роботі чи на виробництві. Але хлопець так ненавидить усяку погань, що пішов працювати, знаєте куди?.. Втім, ви зараз самі зможете це побачити.

З цими словами Вовченко поліз у кишеню, витяг величеньку фотографію, на якій Юрій був знятий у формі лейтенанта міліції, і подав ув'язненому.

Картка тремтіла в руках старого Гармаша. Він так уп'явся в неї очима, що, здавалося, мацав її гладеньку поверхню поглядом, наче пучками пальців.

Вовченко підійшов і поклав зверху маленьку фотокартку молодого Сергія Гармаша.

— Викапаний батько. Розумієте, який це буде для нього удар…

Підполковник узяв зі столу сигарети, почастував в'язня.

Курили мовчки. Сергій Гармаш втупився поглядом у підлогу. Вовченко дивився у вікно, за яким згасав короткий осінній день. Занепокоєно глянув на годинник: чи встигне сьогодні закінчити розмову?

З кутків кімнати виповзали тіні, і Гармаш у напівтемряві здавався у своїй ватянці громіздким, вугластим, як відколота брила. Хоч як хотілося зараз підполковникові швидше почути слово від нього, але розумів, що квапити не можна, нехай це слово перебродить у душі людини і само виллється.

Відчувши, що сигарета обпікає пучки, витяг з пачки другу і прикурив від недопалка.

— Що ж я маю зробити? — раптом глухо, якимсь наче надтріснутим голосом заговорив Гармаш.

Підполковник зітхнув. Ось коли скресла крига в серці старого валютника.

— Що зробити? — повільно, намагаючись приховати свою радість, повторив Вовченко. — Дуже багато… Насамперед відшкодувати народу заподіяні збитки, допомогти викрити погань, яка й далі обкрадає державу. Для вас це не так, може, й легко, але це єдиний шлях…

— А його я побачу?.. Хоча б здалеку…

— Певно, багато води збіжить, поки можна буде сказати Юрієві всю правду і відроджений Сергій Гармаш переступить поріг свого дому…

— Я розумію… — знову схилив голову в'язень.

— Можу обіцяти одне: якщо щиро розкаєтесь і викриєте всю зграю валютників, будемо клопотатися перед Верховним судом про пом'якшення міри покарання.

Вовченко відчув, що Гармаша зараз хвилює щось більше й важливіше, ніж міра покарання, але вважав за свій обов'язок нагадати про справедливість закону, який передбачив і таку можливість для тих, хто знаходить у собі сили відкинути ганебне минуле й стати на правильний шлях. Стомлений цією розмовою, підполковник почував себе зараз, як хірург, який повертає життя майже приреченій людині. Такі хвилини для нього були найдорожчі за все, і, можливо, завдяки їм відчував, що недаремно живе на світі. Це надавало снаги копирсатися в душах злочинців, бути нещадним до ворогів і рятувати тих, кого іще можна було врятувати. Дехто з начальства вважав його непоправним мрійником, ідеалістом у мундирі, життя іноді підставляло ногу, він спотикався, але ніколи не втрачав віри в людину. І повернути суспільству одного громадянина йому було дорожче, ніж замкнути за грати десяток.

Сергій Гармаш підвівся, клацнув вимикачем на стіні й знову сів. Кімнату залило яскраве світло.

— Пишіть! — коротко і наче зовсім спокійно сказав він. — Я розповідатиму… З чого починати? — діловито спитав, коли Вовченко підсунув ближче до себе папір і взяв ручку.

— Почнемо, як кажуть, з самого початку, — відповів Вовченко. — 3 того моменту, як вас обкрутили злочинці, як ви зв'язалися з ними…

І Гармаш став гортати перед Вовченком сторінки свого химерного життя, розповідати про валютників, з якими був зв'язаний, називаючи прізвиська, імена, адреси, місця зустрічей…

Від цієї хвилини говорив тільки він, а підполковник ледве встигав записувати. Чимдалі Гармаш дужче розпалювався, спішив, і Вовченко раз у раз просив його не квапитися.

Старий валютник розкривав зграю, яка скуповувала в Сибіру крадене золото. Розповів, як на одній з великих копалень через недостатню пильність розкрадалося народне добро. Золото потрапляло до перукаря, який виносив його з території копальні. Потім цінний метал збирався у годинникаря. Той відправляв його знайомим пілотом до Іркутська. А вже звідти крупні валютники вивозили золото за кордон, гендлювали ним по країні.

У «експедитора» Жукова-Гармаша була нескладна місія: возити золото, дорогоцінності, валюту в різні міста. Але цю справу довіряли тільки людині, яка повністю перебувала в руках валютників. Дуже багатьох із них мусив знати зв'язковий…

Двічі міліція ловила Жукова-Гармаша на гарячому, але тільки із побутовими золотими речами або з валютою. Жодного разу не впіймали з таким золотом. Засуджували. Покарання відбував не повністю: то амністія, то «друзі» добивалися, щоб його випустили достроково, зважаючи на «невиліковну хворобу» або «сумлінну» працю в колонії. І знову Жуков-Гармаш потрапляв до їх рук.

У Київ довелося їхати проти волі, оскільки, крім нього, ніхто не міг виконати доручення. З якогось часу валютники відчували пильну увагу міліції. Це було щось незбагненне, нічим ніби не підтверджуване, але в самому повітрі наче нависла небезпека для них. Вони відчували її, як відчуває мисливця насторожений звір.

Те, що вони не помилялися, Жуков-Гармаш зрозумів, коли його затримали в київському аеропорту. Адже про виліт із золотом знало лише троє.

Вовченко поклав ручку й кивнув головою на знак згоди.

— І от, — вів далі в'язень. — Я мав летіти в Київ, а звідси — поїздом до Барановичів, за Мінськом. Досі я передавав золото провідникові експреса Москва — Варшава на московському вокзалі. Тепер же наказали перехопити його в дорозі. Приліт у Київ, а не в Мінськ мав на меті збити зі сліду, якби за мною стежили… Але от не збив… — з якимсь сумним задоволенням закінчив Гармаш.

Вовченко кивнув головою. Він знав, що, на жаль, на цьому слід і обірвався. Міліцію про те, що громадянин Жуков із золотом у чемодані перебуває на борту літака, повідомили, як той уже був у повітрі.