Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

То, може, тепер іще триває той самий згубний для нього сорок п'ятий… Але ні! Тоді він схвильовано чекав, що йому повірять, тоді жила надія, що все з'ясується і його підпустять. Тепер такої надії не було… Тепер знав свою провину й не чекав пощади…

— Тим часом, — незворушно продовжував Вовченко, — у Гармаша в Києві жила сім'я. Є всі підстави гадати, що він любив дружину й синка, якому перед війною було лише два роки…

— Навіщо ви про це?.. — прошепотів в'язень.

— У тисяча дев'ятсот п'ятдесят четвертому році від невиліковної хвороби помер майор запасу Білоштан, — немов не чуючи слів в'язня, говорив далі Вовченко. — Перед смертю, при свідках, він продиктував лист до військового трибуналу. В листі стверджувалося, що старший сержант Гармаш не винний у злочині…

Ув'язнений заплющив очі, хитнувся, мало не впавши з стільця.

Вовченко налив з карафки води й підсунув склянку на край столу.

— Випийте… Цей же майор і надіслав похоронну.

Гармаш розплющив очі, поворухнув білими губами.

— Де лист?

— У мене. В моєму сейфі. Такий документ, як передсмертний лист при свідках, вважається цілком доказовим. Свого часу він потрапив до слідчого, той зробив запит про долю Гармаша, але оскільки колишній сержант уже звільнився по амністії і розшукати його не вдалося, лист підшили до справи.

— Ні, ні, — раптом змахнув руками ув'язнений, — брехня це все, неправда, підступна легенда!.. Я нічого не хочу знати, я нічого не скажу. Я — Жуков, Жуков і більше ніхто, відчепіться від мене!..

Обличчя валютника мінилося, очі знову блищали злим, хворобливим вогнем.

— Можна й за легенду вважати, — холодно зауважив Вовченко. — Розмова наша без свідків, бачите, і не записую нічого, — він кивнув на чистий папір і ручку, що лежала на ньому. — Легенда, то й легенда…

Тільки тепер Гармаш помітив склянку з водою. Схопив її і жадібно випив.

— Я цікавився, як ви роздобули паспорт на ім'я Жукова, після того як вийшли з колонії. Знову рився в архівах. Одержали ви тимчасовий паспорт на рік у Новосибірській області через суд… Значить, знищили свій і подали заяву, що загубили. Чому назвалися Жуковим? Це прізвище вашого сусіда по бараку. Ви дещо знали про нього, а може, й мали якусь довідку на його ім'я… Втім, зараз це не так важливо.

— Що ви од мене хочете? — твердо спитав валютник. — Ще золота?

— Я від вас нічого не хочу. Про це потім… А поки що давайте доведемо, як ви кажете, легенду до логічного кінця. Будете говорити, чи й далі розповідатиму я?

Гармаш мовчав.

— Тут починається найскладніше, — по-дружньому сказав Вовченко. — Виникає запитання, чому Гармаш не повернувся після амністії додому, до нормального життя? Єдина логічна відповідь, що в колонії його обкрутили злочинці й після звільнення він міцно зв'язався з ними. Несправедливо покараний, ображений, він не зміг перебороти цієї особистої кривди і став вдячним матеріалом для злочинців, які вміло скористалися з його слабкодухості… Повернутися до сім'ї він не знайшов у собі сили, змінив прізвище і «організував» дружині фальшивого листа, який ще раз підтвердив його загибель на фронті… Чи правдива легенда? — злегка всміхнувся Вовченко і пильно подивився на в'язня. — Але все це дається Гармашеві нелегко. Він починає пити, його закручує вир неспокійного підпільного життя з короткими гіркими радощами і тяжким похміллям.

Він робить усе, щоб витруїти із своєї душі згадки про сім'ю, про вільне людське життя, як кажуть, спалює за собою мости… Перевозить валюту, золото з Сибіру до Москви, Ленінграда, з Естонії до Грузії, але ніколи не буває в Києві… Такого міста він не знає, такого не існує на планеті…

Та ось минає майже два десятиліття після війни. Гармаш постарів, втомився, все, здається, перегоріло в душі. Він так втягся в своє примарне життя, що йому байдужа зустріч із рідним містом. Або ж він навіть відчув потребу хоч здаля поглянути на знайомі краєвиди, на рідних людей, тепер навіки відрізаних від нього… Хоч, може, були й інші причини появи Гармаша в Києві, яких я ще не знаю…

Так чи інакше, але Гармаша під ім'ям Жукова затримують в аеропорту і до міста він їде не в таксі, а в оперативній машині міліції…

Вовченко передихнув і замовк. — Для мене в цій історії ще є білі плями. Вам теж не все ясно… Ну, звичайно, насамперед, що наштовхнуло мене поцікавитись вашим далеким минулим, як удалося все розшукати… А, мабуть, найбільше — для чого це мені потрібно?! Що ж, — сказав після паузи підполковник. — Спробую роз'яснити… У моїй легенді є думка, що зв'язковий валютників Іван Жуков, точніше Сергій Гармаш, не такий розтлінний, як ті, що заволоділи ним у свій час, що під брудною шкаралупою в нього збереглися залишки совісті, яка може пробудитися…

— Чому в легенді? — пробурмотів Гармаш.

— Ми ж домовилися вважати мої міркування за легенду, — нагадав підполковник, і його відкрита, щира усмішка засвідчила, що на душі в нього легшає.

— Звичайно, Сергій Гармаш міг би зараз чесним зізнанням повернути собі справжнє ім'я і згодом вийти з ним на волю. Ви знаєте, що декотрі засуджені виходять з колонії достроково, з чистою совістю, самі розповідають про злочини, на яких їх і не спіймали, скинувши, як то кажуть, з душі всі гріхи… Але від вас і цього мало. Йдеться не тільки про те, щоб ви самі себе порятували, йдеться про більше — про долю ще однієї людини, талановитої, щедрої серцем, перед якою ви так завинили, — про вашого сина!..

Ось вам відповідь на запитання, навіщо це потрібно… Юрій виріс у тяжких умовах, без батька, який нібито загинув як герой у бою. Коли б ви знали, як свято береже він пам'ять про нього… — схвильовано промовив Вовченко. — Незважаючи на те, що ви покинули сім'ю напризволяще і Юрій ріс сиротою, він закінчив інститут, став інженером… Подумайте, Гармаш, хто допоміг Варварі Олексіївні ростити вашого сина?.. Держава. Та сама наша держава, яку ви в цей