Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Ви знаєте прізвище провідника?

— Ні. Він називає себе Семеном, їздить у п'ятому вагоні.

— Як він перевозить золото на кордоні?

— Не знаю. Він бере пакунок, дає мені свій, і все. Вже давно маю з ним справу, але за весь час, може, десятьма словами перемовилися.

— Так, так… — Вовченко замислився. — Ви допоможете викрити його?

Жуков знизав плечима.

— Він мене не признає: те, що я погорів, звичайно, відомо валютникам… Тепер вони надзвичайно насторожені…

Вовченко кивнув головою.

— Можу тільки показати Семена. Мабуть, замість мене присилають іншого… Що я не викажу нікого, коли навіть засипався, мої друзі, останнє слово Жуков вимовив з гіркою іронією, — певні… А канал цей для вивозу золота їм дуже потрібний…

Співрозмовники незчулися, як удар об рейку сповістив про вечерю. За вікном було зовсім темно. Підполковник дав Гармашеві підписати протокол, зібрав папери в портфель і втомлено підвівся з стільця.

— Гаразд, — коротко сказав він. — Для всіх і навіть для командування колонії поки що залишайтеся Жуковим. На все свій час… У всякому разі, я певен — і у вас ще буде справжнє життя.

— А-а… — Гармаш хотів щось спитати, але не наважився. Та Вовченко зрозумів його.

— Про це не будемо зараз говорити. Сина, якого вам виростили, ще треба заслужити… Тепер відпочивайте. — Вовченко повернувся до дверей, потім знову обернувся до Гармаша й простяг йому руку. — До побачення!

В'язень розгублено дивився то в обличчя підполковника, то на його широку долоню.

— До побачення, Гармаш! — утомлено всміхнувся Вовченко, не забираючи руки, і той, ще не вірячи споїм очам, гарячково потис так щиро простягнуту до нього руку підполковника.

План продумали до найменших дрібниць. Протягом кількох останніх днів Юрій стільки думав про Божка, що навіть боявся, коли б його думки на відстані не передалися інженерові. Нікому з дружинників, крім тих, що працювали на самій фабриці, він не дозволяв тепер і близько підходити до неї.

Тільки Василь Гончаренко щодня, повертаючись із зміни додому, рівно о пів на п'яту дзвонив Юрію з автомата і говорив ту саму фразу: «Дідусь гуляє на свіжому повітрі». Це означало: Божко і далі возить лівий товар у крамницю.

І ось настав день, коли Гармаш вирішив відкрити карти. З самого ранку відчував себе іменинником. Як набридло таїтися, ховатися, як хотілося відкрито сказати Божкові, що він — мерзотник і гра його скінчилась. Ледве дочекався, поки прийде Вовченко, і побіг за дозволом на операцію;

— А уявіть собі на хвилину, що цього разу інженер нічого не везтиме. Скажімо, поїде до крамниці… купити собі новий мундштук або гудзики до костюма? Що тоді?

— Такого не може бути, товаришу підполковник, — мало не обурився Юрій. — Навіть за теорією ймовірності…

— Теорія теорією, а практика практикою, — пожартував Вовченко. — Уявіть собі, що він може просто поїхати до завмага, скажімо, одержати гроші за проданий товар.

— За грішми він не у крамницю прийде, а десь на вулиці зустрінеться.

— Правильно, Юрію Сергійовичу… Що ж, — по паузі додав підполковник, — план продуманий. Час уже й шах оголосити. Дійте…

Слово честі, лейтенантові здалося, що Божко про все здогадався, хоч цього разу неподалік фабрики стояла не коричнева «Победа», а газик-всюдихід. Щось дивне виробляв головний інженер із своєю красунею «Волгою». То він зменшував швидкість і ледве повз, даючи випереджувати себе навіть вантажним машинам, то раптом зривався з місця й летів щодуху, то несподівано завертав у провулки.

— Як в'юн на сковорідці! — сердито бурчав Юрій.

Він домовився з автоінспектором, який чергував на перехресті центральних вулиць, що, коли підійде бежева «Волга» з відомим номером, той зупинить її ніби для техогляду. Потім зажадає заглянути в багажник, у якому виявляться найкрасномовніші докази злочину… Тоді Юрій зупинить будь-яку машину, що проїжджатиме, або покличе в свідки перехожих і складе акт, від якого Божкові не відкрутитися.

Тим часом, хоч і повільно, зате невблаганно, обидві машини під'їжджали до центру. І раптом Юрій із жахом подумав, що інженер може об'їхати перехрестя, де чергує автоінспектор, сусідніми вулицями, і тоді все пропаде…

Але ні. Божко не звернув убік, а виїхав на вулицю, яка мала вивести його до міліцейського поста. На серці відлягло. Оперативник мало не похвалив інженера в душі за те, що той, тепер не плутає, а їде прямою дорогого.

Ось і перехрестя. Старшина, уважно глянувши на бежеву «Волгу», робить їй знак своєю смугастою палицею.

Газик-всюдихід теж зупиняється метрів за тридцять від «Волги».

Потім автоінспектор підганяє до бровки тротуару ще одну машину і, зробивши зауваження водієві, неквапно наближається до Божка. Той простягає документи, виходить з «Волги», даючи змогу старшині самому сісти за руль і перевірити освітлення, гальма.

Юрій бачить, як солодко потягується інженер, ніби просидів за кермом не десять-п'ятнадцять хвилин, а кілька годин.

Лейтенантові здається, що Божко, оглянувши вулицю й затримавши свій погляд на газику, побачив і впізнав його, навіть посміхнувся.

Тим часом автоінспектор вийшов з машини, поштовхав носком черевика шини й спитав у господаря «Волги», чи є запасне колесо.

— Так, є, — відповів Божко. Старшина підійшов до багажника.

— Відчиніть.

— Чого ви причепилися до мене! — раптом сердито сказав інженер. — Машина в порядку. Чого ще треба?!

Юрій подумав, що час і йому втрутитись. Вийшов з газика, покликав двох перехожих.

— Товариші, на хвилинку. Свідками будете. Біля машини зупинялися цікаві.

— А чого тут народ збирати? — суворо спитав Божко автоінспектора. — Ану, розійдіться, громадяни, нема чого стовбичити, крупу даватимуть завтра, — широким жестом відтіснив він людей.

— Відчиніть багажник! —