Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Після прибуття до Франції я повністю залежала від Метью. Менш ніж за тиждень я навчилася правильно поводитися, розмовляти, керувати домашнім господарством і гнати спирт. А тепер я отримала власні кошти, і Філіп де Клермон назвав мене своєю донькою.

— Дякую вам за все це, — тихо сказала я. — Тим паче, що ви не хотіли, щоб я стала вашою невісткою.

— Може, спочатку й не хотів. Але навіть старигани здатні змінювати своє ставлення й думки, — сказав Філіп і весело вишкірився. — І наприкінці я завжди отримую те, що хочу.

Жінки загорнули мене у мантію. В останній момент Катрін та Жеан накинули мені на голову смужку тоненького шовку і прикололи її до моєї зачіски опаловими півмісяцями, які мали на одному кінці малесенькі гострі застібки у формі пазурів.

Тома й Етьєн, які тепер вважали себе моїми особистими охоронцями, побігли поперед нас через шато, на межі сил своїх легенів оповіщаючи про наш прихід. Невдовзі довкола нас утворилася процесія, яка йшла в сутінках до церкви. Напевне, на дзвіниці хтось вже чекав, бо щойно ми з’явилися в полі зору того чоловіка, як він заходився калатати у дзвони.

Коли ми наблизилися до церкви, я на мить зупинилася й завмерла. Біля її дверей зібралося усе село разом із священиком. Я пошукала поглядом Метью і помітила, що він стоїть на вершечку невисоких сходів. Крізь прозору вуаль я відчула на собі його пильний погляд. Як сонце та місяць, нам у цю мить було байдуже до часу, відстані та розбіжностей. Усе, що важило, — це наше розташування стосовно один одного.

Підібравши свої спідниці, я рушила до нього. Нетривалий підйом здався мені безкінечним. Цікаво, час з усіма нареченими викидає такі коники чи лише з відьмами?

Священик зустрів мене у дверях сяючою посмішкою, але й пальцем не поворухнув, щоб впустити нас до церкви. У руках він стискав якусь книгу, але не розкривав її.

Я сконфужено нахмурилася.

— Чим ти невдоволена, серденько? — пошепки спитав Метью.

— А хіба ми не будемо заходити всередину?

— Вінчання відбуваються біля церковних дверей, щоб потім уникнути кривавих суперечок із приводу того, відбулася чи не відбулася церемонія як належить. Дякувати Богу, зараз не мете хуртовина.

— Commencez! Починаймо! — скомандував священик, кивнувши головою у бік Метью.

Уся моя роль у цій церемонії звелася до необхідності вимовити кільканадцять слів. Метью випало сказати трохи більше. Філіп поінформував священика, що потім ми маємо повторити наші клятви англійською, щоб наречена могла повністю зрозуміти, що вона обіцяє. Це автоматично подвоїло кількість слів, необхідних для того, щоб ми стали подружжям.

— Maintenant! Хутчіше! — Священик уже тремтів від холоду й дуже хотів їсти.

— Je, Mattew, donne mon corps à toi Diana, en loyal marriage, — сказав Метью, беручи мене за руки. — Я, Метью, віддаю тіло своє тобі, Діано, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, — відповіла я. — І я приймаю його.

Половину церемонії було пройдено. Я увібрала повні легені повітря і продовжила.

— Je, Diana, donne mon corps à tois, Mattew. — Завершивши важку частину, я з легкістю промовила останню фразу англійською. — Я, Діана, віддаю тіло своє тобі, Метью, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, avec joie, — сказав Метью, накинувши мені на голову вуаль. — І я приймаю його з радістю.

— Це неправильні слова, — роздратовано кинула я. Я заздалегідь завчила клятви, і виразу «avec joie» (з радістю) там і близько не було.

— Ні, правильні, — вперто відказав Метью, опустивши голову.

Ми вже побралися колись згідно з традиціями вампірів, потім одружилися згідно зі звичайним правом, коли Метью в Медісоні надів мені на палець перстень Ізабо. А тепер ми одружувалися втретє.

Те, що було потім, запам’яталося розмитою картиною. Палали смолоскипи, і ми довго сходили на пагорб, оточені натовпом доброзичливців. Шеф уже встиг накрити столи, і люди з ентузіазмом вгризлися в страви. Ми з Метью сиділи самі за родинним столом, а Філіп походжав між столами, наливаючи вина і контролюючи, щоб кожна дитина дістала свою належну порцію засмаженого на рожні зайця та сирних коржиків. Час від часу він кидав на нас сповнений гордості погляд, наче того вечора ми з Метью убили якогось вкрай небезпечного дракона.

— Ніколи не гадав, що доживу до цього дня, — сказав Філіп своєму сину, кладучи перед нами шматок кремового торта.

Здавалося, святкування вже почало вщухати, як раптом чоловіки стали розсовувати столи попід стіни зали. На хорах угорі зазвучали волинки та барабани.

— За традицією, перший танець належить батькові нареченої, — сказав Філіп і, вклонившись мені, повів мене до майданчика. Філіп був гарним танцюристом, але я все одно примудрилася все зіпсувати.

— Можна мені? — спитався Метью, легенько поплескавши батька по плечу.

— Будь ласка. Бо твоя дружина весь час намагається відтоптати мені ногу. — Філіп підморгнув, нейтралізуючи сарказм своїх слів, і відійшов, залишивши мене з моїм чоловіком.

Решта і досі танцювали, але трохи відсторонилися, даючи нам місце посередині зали. Музика навмисне уповільнилася, коли один з музик торкнувся струн своєї лютні, і йому в акомпанемент полинули солодкі звуки якогось духового інструменту. Знову й знову сходилися ми й розходилися в танці, і поволі оточення перестало заважати нам своєю присутністю.

— Ти значно кращий танцюрист, аніж Філіп, що б там не казала Ізабо, — мовила я, уривчасто дихаючи, незважаючи на невисокий ритм танцю.

— Це тому, що ти слухняно повторюєш те, що роблю я, — підколов мене Метью. — А коли ти танцювала з Філіпом, то опиралася кожному його кроку.

Коли танець знову зблизив наші тіла, він взяв мене за лікті, міцно притиснув до себе й поцілував.

— Тепер, коли ми одружилися, ти й далі прощатимеш мені мої гріхи? — спитав Метью, віддаляючись від мене чітко відміряними кроками.

— Хтозна, — завбачливо відповіла я. — А що ти вже встиг натворити?

— Пом’яв твій рюш так, що його вже не полагодити.

Я розсміялася, і Метью знову мене поцілував, нетривало, але емоційно. Барабанщик сприйняв це як команду, і ритм музики пришвидшився. На майданчику завертілися й