Читати книгу - "Американські боги"

Власник закладу віддає йому інструмент, і Абрагам бере його з таким виглядом, з яким мати бере на руки немовля. «Скажіть, — з удаваною байдужістю починає господар, хоч візитівка у нагрудній кишені і пече його, візитівка чоловіка, який заплатить п’ятдесят тисяч готівкою, — скажіть, а скільки така скрипочка може коштувати? У мене є племінниця, якій кортить навчитись грати на скрипці, і наступного тижня у неї день народження».

«Продати цю скрипку? — приголомшено вигукує Абрагам. — О ні, нізащо! Вона зі мною вже двадцять років, і я грав на ній по всій країні! Та і, правду кажучи, вона коштувала мені добрячі п’ятсот доларів, коли я купив її!».

Господар стримує усмішку: «П’ятсот доларів? А що, як я просто тут і зараз запропоную вам за неї тисячу?».

Скрипаля така перспектива захоплює, але його серце крається: «Але, пане, я ж скрипаль! Я більше нічого і не вмію! Ця скрипочка знає мене і любить мене, а мої пальці так звикли до неї, що я можу грати навіть у темряві! Де я ще знайду таку, щоб звучала настільки ж солодко? Тисяча доларів — це грубі гроші, але я заробляю собі нею на життя! Я не продам її ні за тисячу, ні за п’ять!».

Господар бачить, як тануть його прибутки, але бізнес є бізнес: щоб заробити гроші, треба вкласти гроші. «Вісім тисяч, — каже він. — Хоч ця скрипка їх і не вартує, але вона мені чомусь подобається, а ще я люблю свою племінницю і хочу її потішити».

Абрагам ледь не плаче, коли думає про те, щоб продати свою улюблену скрипочку, але хіба ж може він відмовитися від такої суми? Особливо коли господар іде до сейфа і дістає звідти вісім... ні, дев’ять тисяч! Вони складені в акуратні пачки, і ці дев’ять тисяч можуть от-от перемандрувати до його потертої кишені. «Ви добрий чоловік! — каже скрипаль. — Ба більше, ви свята людина! Покляніться, що пильнуватимете за моєю дівчинкою!». І він з жалем простягає скрипочку.

— Але що як чоловік просто віддасть скрипалеві візитку Баррінґтона і скаже Абрагаму, що зустрів курку, яка знесла золоте яйце? — вклинився Тінь.

— Ми витратимося на дві вечері, — Середа промокнув рештки соусу з тарілки окрайцем і зжер його, задоволено плямкаючи.

— Тобто, якщо я все правильно зрозумів, Абрагам, багатший на дев’ять тисяч, полишає заклад і на стоянці біля вокзалу зустрічається з Баррінґтоном. Вони ділять здобич, сідають до Баррінґтонового «Форда» моделі А і вирушають до наступного містечка. Підозрюю, багажник машини набитий стодоларовими скрипками.

— Для мене було справою честі не платити за кожну більше п’яти доларів, — Середа обернувся до офіціантки, яка сновигала серед столиків. — А тепер, любонько, потіште наш слух описом розкішних десертів, які можна скуштувати тут цього неймовірного дня. Дня, коли Господь наш зійшов на землю.

Старий так ненажерливо витріщався і поїдав її очима, мовби вона сама була найкращим десертом, що міг запропонувати цей заклад. Тінь почувався дуже ніяково: ніби старий вовк при ньому переслідував оленятко — настільки юне і невинне, що здогадається тікати, лише коли від нього залишиться купка кісточок воронню на поживу.

Дівча ще раз зашарілося і промимрило, що сьогодні на десерт яблучний пиріг, яблучний пиріг a la mode («це з ложечкою ванільного морозива»), різдвяний пиріг, різдвяний пиріг a la mode і червоно-зелений збитий пудинг. Середа зміряв її поглядом і сказав, що сьогодні він спробує різдвяний пиріг a la mode. Тінь відмовився від десерту.

— Отже, афери... — безтурботно повернувся до попередньої теми Середа. — «Грі на скрипочці» триста років, але якщо правильно вибрати бовдура, то її можна провернути у будь-якому куточку Америки хоч завтра.

— Здається, ти сказав, що твоє улюблене ошуканство... як там? Непристойно застаріло?

— Саме так я і сказав. Бо «Гра на скрипочці» — не моя улюблена штука. Вона цікава і приємна, але не моя улюблена. Мою улюблену в її часи називали «Грою в єпископа». У ній було все: хвилювання, сприт, несподіванка, легкість. Часами я думаю, що з невеликими змінами її і сьогодні можна було б... — Середа на хвилину мрійливо задумався, тоді сам собі заперечив: — Ні. Часи її минули. Отож, афера: надворі, скажімо, 1920 рік, величеньке місто. Може, Чикаґо, чи Нью-Йорк, чи Філадельфія. Ми в ювелірній крамниці. До крамниці заходить чоловік, одягнений як представник духовенства. І не просто якийсь собі ксьондз, а справжнісінький єпископ, весь у багрянці. Єпископ заходить і вибирає намисто. Не просто якесь собі намисто, а розкішне і прегарне поєднання діамантів і перлів, і платить за нього дюжиною новісіньких хрустких стодоларових банкнот.

На верхній банкноті — кілька плямок зеленого чорнила. Тому власник крамнички з вибаченнями наполягає, що банкноти треба відправити до банку, що прямо ось тут, за рогом, щоб їх там перевірили. Його помічник швиденько повертається. Банк визнав усі банкноти справжніми. Власник ще раз перепрошує, але єпископ ставиться до цього з розумінням, він усвідомлює, яка це проблема, у світі наплодилось стільки безбожжя і беззаконня, стільки аморальності і непристойності, стільки безсоромних жінок, і весь цей шарварок виліз з підпілля простісінько на екрани кінотеатрів, то і не дивно, що власник крамнички поставився до нього з пересторогою. По тому намисто ховають до коробочки, а власник крамнички щосили намагається не думати ні про те, чому єпископові раптом заманулося купити намисто за тисячу двісті доларів, ні про те, чому він платить за це намисто готівкою.

Єпископ сердечно прощається із власником і йде до виходу, але ж раптом у дверях на плече йому опускається важка рука. «Гей, Обмилку, негіднику, знову затіяв одну зі своїх старих ігор!» — кремезний коп із чесним обличчям доброго ірландця заводить єпископа за шкварку назад до крамнички.

«Шановний, цей чоловік щось купував у вас?» — звертається до власника крамнички поліцейський. «Певно, що ні! — заперечує єпископ. — Я ж не купував, скажіть йому!». — «Певно, що купував! — відказує ювелір. — Він купив намисто з діамантів та перлів і заплатив за нього готівкою!». — «Чи є у вас ці купюри, пане?» — ввічливо цікавиться коп.

Ювелір виймає з каси дванадцять стодоларових банкнот і простягає їх поліцейському, який дивиться на банкноти проти