Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Слухай, — почав він, голос став тихим, майже інтимним, але без прикрас. — Я розумію, чому тобі здається, що все безнадійно. Але подивись: люди самі загрузли в цьому — у страху, жадобі. Вони не бачать, куди це веде.

Кіра напружилась, її погляд вп’явся в нього. Його близькість — не загрозлива, а проста, людська — змусила її серце забитись швидше, хоч вона цього не усвідомлювала.

— Цей хаос — їхніх рук справа, — продовжував Максим, не відводячи очей. — Боялись втратити своє, от і втратили все. Але якщо почнемо хоч трохи рухатись один до одного, а не гризтись — може, щось зміниться. Ми самі робимо цей світ, Кіро.

Кіра сиділа, втупившись у свої зв’язані руки, поки слова Максима гуділи в голові. Його голос — хрипкий від утоми, але з якоюсь впертою вірою — пробивав її цинізм, ніби тріщина в іржавому металі. Вона не могла відвести погляд від його обличчя: зморшки від втоми, очі, що горіли чимось більшим, ніж просто виживання. Її впевненість танула, поступаючись сумнівам — не про минуле, а про те, що ще могло бути попереду.

Максим нахилився ближче, його лікті вперлись у коліна, щоб слова вдарили сильніше.

— Це не так складно, як здається, — сказав він, голос тихий, але твердий. — Зміни одну людину — і це потягне інших. Не триматись за своє, а ділитись. От і все.

Кіра відчула, як його слова просочуються глибше, зачіпаючи щось, що вона давно поховала. Він не був просто Сталкером, що шукає поживу в руїнах, — у ньому жила віра, що Пустота не вічна. Це було нове, чуже, але чомусь гріло всередині.

— Такі, як ти, шукають вихід, — додав він, його очі вп’ялись у її. — Ти не мусиш стояти осторонь. Можеш бути з нами в цьому.

Її серце стиснулось — не від страху, а від чогось незрозумілого. Його близькість, щирість у голосі торкались її, як холодний вітер після спеки. Вона не знала, що це могло бути початком почуттів, але відчула, як щось у ній ворухнулось.

— Ти справді віриш, що все може бути інакше? — спитала вона, голос став м’якшим, з тінню вразливості, що пробилась крізь звичну броню.

Максим глянув на неї, його очі блиснули — не пафосом, а тихою впертістю.

— Так, — відповів він просто. — І хочу, щоб ти колись це побачила. Разом ми можемо хоч щось зрушити, навіть якщо це звучить як дурна мрія.

Кіра відчула тепло, що розливалось у грудях, слабке, але живе. Вона ще не могла назвати це, але в глибині душі захотілось повірити — не в казки, а в шанс. Максим помітив, як її погляд змінився, і вирішив іти далі. Він потер шию, голос став діловішим, але не втратив щирості.

— Якщо ти з нами, нам треба дещо зробити, — сказав він, дивлячись їй в очі. — Я мушу знати, де Демони. Це ключ до союзу з кланами. І до того, щоб захистити тих, хто ще тримається.

Кіра підняла брови, її цікавість спалахнула, але скептицизм не зник.

— Тобто ти хочеш, щоб я вас туди повела? — спитала вона, здивування змішалось із легкою насмішкою. — А я думала, ти досі вважаєш, що я вас просто заманюю в пастку.

Максим хмикнув, його втомлена усмішка була кривою, але без злості.

— Ні, — відрізав він. — Це може бути взаємовигідно. Якщо допоможеш, я готовий ризикнути й повірити тобі.

Герман, що досі мовчав, схрестив руки на грудях і кинув на них обох гострий погляд.

— Я не проти, — сказав він сухо, — але вона лишається в мотузках, поки не доведе, що не бреше. Ми не в іграшки граємо.

Кіра насупилась, її очі блиснули обуренням.

— Ви не можете тримати мене зв’язаною вічно! — кинула вона. — Я ж кажу, що допоможу!

Максим глянув на неї, його голос став м’якшим, але з ноткою сталі.

— Я хочу тобі вірити, Кіро, — сказав він, зробивши паузу, щоб слова осіли. — Але якщо почую хоч натяк на твої старі фокуси, довіра зникне швидше, ніж ти встигнеш кліпнути.

Кіра стиснула зуби, її нутро кипіло від змішаних почуттів. Її минуле стояло між ними, як тінь, але вперше вона відчула, що на кону не тільки її шкура. Вона видихнула, напруга в плечах трохи спала.

— Гаразд, — буркнула вона. — Покажу, де Демони. Але ви теж маєте мені довіряти. Ми ж тепер разом, так?

Максим кивнув, його погляд став твердішим, але втома все ще проступала в зморшках на обличчі.

— Є речі важливіші за нас трьох у цій дірі, — сказав він тихо. — І ми хочемо, щоб вони вистояли.

Кіра підвелась, повільно, її зв’язані руки здригнулись, але в очах загорівся новий блиск. Вона глянула на Максима, затримавши погляд трохи довше, ніж треба.

— Я хочу вам вірити, — сказала вона, голос став рівним, майже щирим. — І допоможу. Ходімо до Демонів.

Герман хмикнув, піднявшись із місця й закинувши автомат на плече.

— Тільки без сюрпризів, — кинув він, його тон був холодним, але без злоби. — Бо мотузки — це ще не найгірше, що з тобою може статись.

Максим підвівся слідом, його ніж повернувся в чобіт. Він глянув на Кіру, потім на Германа, і кивнув у бік дверей.

— Рухаємося, — буркнув він. — Часу мало, а Пустота не чекає.