Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Я сиділа в темряві. І тримала телефон у руці, мов зброю.

Вони вирішили бити по найслабшому місцю. По тому, хто поруч.
 

 “Якщо хочуть відібрати твоє світло — запали ще яскравіше”
 

Я не спала всю ніч.

Не від страху. Від злості.

Бо коли бʼють по дитині — це низько. Але коли бʼють по тому, хто підтримує тебе в найтемніші ночі, — це вже війна без правил.

О 8:30 я була біля будівлі суду. Без макіяжу. У чорному пальті. З термочашкою в руці й Славіком поруч. Він мовчав. Але тримав мене так, ніби знав — зараз кожна мʼязова волокнина мені буде потрібна.

— Якщо тебе запитають… — почала я.

— …я скажу, що люблю тебе. І що ця любов — не “третя сторона”. Це фундамент.

Я подивилась на нього. І ледь не заплакала.

Але ми зайшли до зали з обличчями, які не просили жалю. А викликали тишу.

Суддя переглядав документи швидко.

Тітка Антона сиділа з холодною впевненістю.

Адвокат зі сторони опонентів виступав голосно, натискаючи на “безвідповідальну поведінку”, “залучення незнайомого чоловіка” і “можливий психологічний тиск на дитину”.

Я стискала кулаки. Але мовчала.

Суддя підняв очі.

— Пані Машо, скажіть, будь ласка, хто цей чоловік, який не є офіційним членом родини, але регулярно присутній поруч із дитиною?

Я встала.

Сказала чітко:

— Це не “чоловік”. Це людина. Людина, яка прийшла в моє життя не тоді, коли було легко. А коли мене вже судили — морально, публічно, юридично.

І я прошу не судити його присутність. А подякувати йому за те, що моя дитина бачить поруч когось, хто не кричить, не тисне, не ламає. А просто є.

— Тобто ви не заперечуєте, що він тісно спілкується з вашою донькою?

— Я не заперечую. Я дякую. Бо вона має знати: любов буває не лише кровною. Вона буває щирою.

Суддя зробив паузу.

Поглянув на Славіка.

— Ви хочете щось додати?

Славік підвівся. Не театрально. Спокійно.

І сказав:

— Я не маю юридичних прав. Але маю серце. І совість. Я поруч не заради статусу. А заради них. І якщо це злочин — я прийму будь-яке покарання.

Але хай дитина сама скаже, чи їй безпечніше, коли я поруч.

Зала мовчала.

І саме в цю мить суддя тихо прошепотів секретарю, глянув ще раз у документи — і сказав:

— Клопотання про обмеження доступу — відхилено.

Доступ до дитини сторонніх осіб залишається на розсуд матері до наступного засідання.

Ми вийшли із зали не з перемогою. А з подихом. Глибоким. Чистим.

Славік мовчки взяв мене за руку.

Я подивилась на нього:

— Ти щойно став цілою країною безпеки. Для мене. Для Лізи. Для правди.

Він тільки кивнув.

— А тепер… — додала я, — …треба готуватись. Бо вони точно не зупиняться.

І я не помилилась.

Бо вже за годину в одному з Telegram-каналів вийшов допис:

“Хореографиня, яка говорить з трибун, дозволяє стороннім чоловікам виховувати доньку. Чи не забагато прав вона собі дозволяє?”

Я подивилась на той допис. І навіть не здригнулась.

А просто набрала номер:

— Алло, це редакція?

— Так, слухаємо.

— Запишіть: я — Маша. І я не зупинюсь. Якщо ви хочете поговорити зі мною — зробіть це напряму. А якщо хочете мене зламати — зробіть чергу. Бо ви не перші. І точно не останні.