Читати книгу - "Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер"

Тож усі розмови про матінку відклали до прибуття екіпажу. Мій велосипед прив’язали до його задньої стінки, і ми повільно рушили до Кайнфорду.　

— Які ж ми все-таки неотесані грубіяни, — несподівано озвався Шерлок до Майкрофта, простягаючи мені величезну накрохмалену носову хустку, якою було вкрай незручно витирати носа. Звісно, брати вважали, що я сумую за мамою (а так воно й було), хоча насправді я дуже жаліла себе.　

Енола.　

Приречена на самотність.　

Мої брати сиділи пліч-о-пліч навпроти, обличчями до мене, однак роздивлялися все що завгодно, окрім своєї сестри. Вочевидь, вони так само вважали мене ганьбою всієї родини.　

Щойно ми від’їхали від станції, я припинила схлипувати, проте так і не змогла знайти потрібних слів, аби розпочати розмову. Екіпаж, який більше нагадував невеличкий дерев’яний ящик на колесах із маленькими віконцями, не надто сприяв приємній розмові, навіть якби я щиро хотіла привернути увагу братів до тутешніх краєвидів (а я точно не збиралася цього робити).

— Отже, Еноло, — похмуро почав Майкрофт, — ти вже готова розповісти нам, що сталося?　

Я переповіла їм усі події останніх днів, проте не сказала майже нічого нового. Матуся вийшла з дому вранці у четвер і досі не повернулася. Ні, вона не залишила для мене жодних повідомлень чи пояснень. Ні, я не мала приводу думати, що вона захворіла: мама чудово почувалася. Ні, жодна жива душа про неї нічого не чула. Ні (і це вже були відповіді на запитання Шерлока), в будинку не було ніяких кривавих плям, чужих слідів чи ознак зламу й жодних підозрілих незнайомців біля маєтку теж не помічено. Ні, викупу ніхто не вимагав. Якщо в мами й були вороги, мені про них точно нічого не відомо. Так, я повідомила про зникнення поліцію Кайнфорду.　

— Воно й видно, — зазначив Шерлок, нахиляючись уперед і визираючи у вікно, поки наш екіпаж заїжджав до Ферндел-Парку, — он вони разом з іншими сільськими неробами зазирають під кущі, нікуди не поспішаючи.　

— Невже вони сподіваються знайти її під кущем глоду? — промимрив Майкрофт, теж нахиляючись уперед, аби визирнути через Шерлока у вікно. Раптом його густі брови піднялися аж до крисів циліндра. — Що це в біса таке? Що зробили із землями?　

Я вражено відповіла:　

— Нічого!　

— Отож-бо! Геть нічого! І, вочевидь, уже не один рік не робилося! Наші поля заросли бур’янами…　

— Цікаво… — пробурмотів Шерлок.　

— Це ж варварство! — обурився Майкрофт. — Трава з пів метра заввишки, скрізь зарості дроку й ожини…　

— То шипшина, — не стрималася я, бо дуже любила цю рослину.　

— Там, де має бути газон? Скажи-но мені, за що, на Бога, садівник отримував платню?　

— Який ще садівник? У нас його зроду не було.　

Майкрофт кинув на мене злісний, наче в шуліки, погляд.　

— Проте у вас є садівник! І звуть його Раґлс, я платив йому по дванадцять шилінгів[16] на тиждень упродовж останніх десяти років!　

Його слова здивували мене до глибини душі. Як сталося, що Майкрофт стільки років був заручником оманливих ілюзій і щиро вважав, що в нашому маєтку працював садівник? Я навіть не знала чоловіка на ім’я Раґлс і гадки не мала, що Майкрофт увесь цей час надсилав нам гроші. Мені чомусь здавалося, що вони завжди були невіддільною частиною будинку, як поруччя, канделябри та вмеблювання.　

Раптом у нашу розмову втрутився Шерлок:　

— Майкрофте, якби в маєтку й справді був такий чоловік, я певен, що Енола б про це знала.　

— Аякже! Вона ж не знала про…　

Шерлок урвав його та знову звернувся до мене:　

— Не зважай, Еноло. Майкрофт завжди в поганому гуморі, коли його висмикують зі звичної орбіти між помешканням, роботою та клубом «Діоген»[17].　

Не звернувши уваги на його слова, Майкрофт нахилився до мене та вимогливо запитав:　

— Еноло, тобто ти хочеш сказати, що в маєтку й справді немає коней, кучера та конюха?　

— Ні. Тобто так.　

Адже в нас дійсно не було нічого з переліченого.　

— То так чи ні?　

— Годі, Майкрофте, — вкотре втрутився Шерлок. — Як бачиш, голова дівчини надто мала порівняно з тілом. Дай їй спокій. Немає сенсу ще більше її бентежити та засмучувати. Скоро побачиш все на власні очі.　

А й справді, наш екіпаж саме під’їхав до Ферндел-Холу.　

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Коли я знов увійшла до маминої кімнати, цього разу вже з братами, то помітила, що квіти в японській вазі на кавовому столику геть зів’яли. Матінка поставила букет у вазу за день чи два до свого зникнення.　

Я схопила вазу зі столика й притиснула до грудей.　

Шерлок шаснув повз мене. Він відмахнувся від Лейнового привітання та відмовився від ґречної пропозиції місіс Лейн випити чаю. Отже, мій брат не збирався гаяти ані секунди та бажав одразу взятися за розслідування. Окинувши поглядом мамину світлу й затишну кімнату з численними квітковими акварелями, він пройшов через майстерню просто до спальні. Звідти почувся його гучний зойк.　

— Що там? — озвався до нього Майкрофт. На відміну від брата, він ішов неспішною ходою і встиг перекинутися кількома словами з Лейном, віддаючи дворецькому свою тростину, циліндр та рукавички.　

— Який жах! — закричав Шерлок із дальньої кімнати. Гадаю, його обурив розгардіяш, який мама залишила по собі. Напевно, її розкидана білизна. — Це вкрай непристойно! — Так, точно білизна.　

Шерлок прожогом вибіг із маминої спальні й повернувся до студії.　

— Схоже, вона дуже квапилася.　

«Мабуть», — подумала я.　

— Або стала забудькуватою, — спокійно додав він. — Зрештою, їй уже шістдесят чотири роки.　

Від вази, яку я притискала до грудей, почувся неприємний запах застояної води та зогнилих стебел. Безперечно, свіжим цей букет пахнув неймовірно. Я зауважила, що зів’ялим цвітом виявилася запашна чина[18].　

І чортополох.　

— Запашна чина й чортополох? — зачудувалася я. — Дивно.　

Обидва брати звернули на мене свої роздратовані погляди.　

— Твоя матінка й була дивною, — промовив Шерлок.　

— Сподіваюся, не була, а досі є, — вже лагідніше додав Майкрофт, докірливо зиркаючи на брата.　

Отже, вони так само боялися, що мама могла… відійти на той світ.　

— Судячи з цього безладу, вона перейшла від дивакуватості до старечого недоумства, — різко кинув Шерлок.　

Байдуже, героєм він був чи ні, однак його поведінка починала дратувати. Мене дуже засмучували його слова, адже моя мама це і його матір, чому ж він так холодно про неї говорить?　

Тоді я ще не знала й навіть не здогадувалася, що життя Шерлока Голмса було лише похмурим існуванням. Він страждав від меланхолії, й тривожні напади часом були настільки тяжкими, що брат