Читати книгу - "Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер"

У Лондоні вуличні хлопчиська в лахміттях шастають вулицями замість того, щоб відвідувати школу. У Лондоні жінок легких звичаїв (що б це не означало) можуть завиграшки вколошкати на вулиці, а їхніх дітей викрасти, аби потім продати в рабство. У Лондоні дивним чином уживаються особи королівської крові та безжальні різники. У Лондоні співіснують віртуозні музиканти та художники разом із не менш віртуозними злочинцями, які викрадають дітей та змушують їх гарувати у притонах (звісно, я не мала гадки, що то таке). Однак мені було достеменно відомо, що мій брат Шерлок, якого іноді наймали для розслідування справ самі представники монархії, неодноразово відвідував ті самі пригони, аби кинути виклик розбійникам, злодіям і королям злочинного світу. Безумовно, мій брат Шерлок — справжній герой.　

Пригадую, як доктор Ватсон захоплено перелічував усі досягнення Шерлока: вчений, хімік, неперевершений скрипаль, влучний стрілець, фехтувальник на шпагах і дерев’яних рапірах, боксер, а до всього ще й майстер дедуктивного методу.　

Це спонукало мене скласти власний перелік успіхів: умію читати, писати та рахувати; швидко знаходжу пташині гнізда; легко викопую черв’яків і рибалю; а ще (і як я могла про це забути?!) нещодавно навчилася їздити на велосипеді.　

Це порівняння виявилося таким недолугим, що я вирішила облишити невтішні думки та зосередитися виключно на дорозі, доки не дістануся Чосерлі.　

Мушу визнати, мене страшенно збентежив натовп на вимощених бруківкою вулицях. На земляних доріжках Кайнфорду ніколи не доводилося петляти поміж людей та екіпажів, торговців фруктами з тачками, жінок із кошиками, повними смаколиків, няньок із дитячими візками, численних пішоходів, які намагалися не потрапити під колеса фургонів, фаетонів і двоколісних екіпажів, возів, навантажених пивом, вугіллям та дровами, карет і навіть омнібуса[14], запряженого аж четвіркою коней. І як відшукати залізничну станцію у цьому цілковитому хаосі?　

Стривайте, здається, я щось помітила. У сірому небі понад дахами будинків, неначе страусове пір’я над жіночим капелюшком, височів стовп білого диму — до станції наближався локомотив.　

Поки я щосили крутила педалі, до мене долинув оглушливий гуркіт двигунів. Як виявилося, ми з потягом прибули до станції одночасно.　

З потяга зійшли лишень декілька пасажирів, серед яких я одразу впізнала двох високих лондонців — моїх братів. Вони були одягнені у просте дорожнє вбрання: темні твідові костюми із плетеною облямівкою, легкі нашийні хустинки та капелюхи-казанки і сап’янові рукавички. Лише шляхетне панство надягає рукавички у розпал літа. Один із моїх братів помітно погладшав, і навіть здалеку можна було помітити випнутий живіт у шовковому жилеті. Я припустила, що це Майкрофт — старший за свого брата на сім років. Інший — Шерлок — у вугільно-чорному костюмі й темних черевиках був цілковитою протилежністю братові: виструнчений, наче жердина, і худий, як гончий пес.　

Розмахуючи тростинами, вони раз по раз роззиралися довкола, щось шукаючи. Втім, їхні прискіпливі погляди ковзнули повз мене.　

Тим часом на пероні всі здивовано роздивлялися приїжджих джентльменів.　

Я зістрибнула з велосипеда та ледь не спаленіла від сорому, мене аж у жар кинуло. Тонка мереживна торочка на моїх панталонах (дідько забрав би ці делікатні речі!) зачепилася за велосипедний ланцюг, розірвалася й тепер неохайно метлялася над моїм лівим чобітком.　

Намагаючись приховати цю оказію, я впустила шаль.　

Ні, так діло не піде. Я глибоко вдихнула, кинула шаль на велосипед, який притулила до стіни. Відтак я випросталася й підійшла до джентльменів із Лондону, щосили намагаючись приховати своє хвилювання.　

— Містере Голмс? — запитала я. — І… гм… ще один містер Голмс?　

Мене одразу просвердлили прискіпливі погляди двох пар сірих очей. Аристократичні брови обох джентльменів здивовано поповзли вгору.　

Я невпевнено промовила:　

— Ви… гм… попросили зустріти вас.　

— Еноло? — в унісон вигукнули вони й навперебій засипали мене запитаннями: — Що ти тут робиш? Чому не відправила за нами екіпаж?　

— І як це ми її не впізнали — вона ж неймовірно схожа на тебе, Шерлоку.　

Отже, високий і худий чоловік справді Шерлок. Мені чомусь одразу сподобалося його худе обличчя, гострий яструбиний погляд та вигнутий, як пташиний дзьоб, ніс. Утім, я одразу відчула, що порівняння зі мною йому геть не припало до душі.　

— Я гадав, що це вулична голодранка.　

— На велосипеді?　

— Ай справді, чому в неї велосипед? Де екіпаж, Еноло?　

Я розгублено кліпнула. Екіпаж? Звісно, в нашому приміщенні для карет припадали пилом ландо[15] та фаетон, проте коней ми не тримали вже багато років — відтоді, як мамин старий лісничий відійшов у кращий світ.　

— Мабуть, мені варто було орендувати коней, — повільно почала я, — проте я не вмію їх запрягати та керувати екіпажем.　

Огрядний чоловік, Майкрофт, сердито вигукнув:　

— Навіщо ж ми тоді платимо конюхам?　

— Перепрошую?　

— Ти хочеш сказати, що вдома немає коней?　

— Годі, Майкрофте, потім це з’ясуємо. Ти! — Шерлок покликав хлопчиська, що тинявся неподалік. — Винайми нам карету.　

Він кинув йому монету, хлопчина запопадливо торкнувся картуза й кинувся виконувати завдання мого брата.　

— Нам краще зачекати в будівлі, — озвався Майкрофт. — Тут надто вітряно, й Енолина зачіска дедалі більше нагадує галчине гніздо. Де твій капелюшок, Еноло?　

Я зрозуміла, що наша розмова розпочалася не так, як гадалося. Я не встигла запитати: «Як ваші справи?», а брати не сказали: «Як приємно знову з тобою побачитися, люба». Ми не потиснули одне одному руки, хай навіть я й була ганьбою сім’ї. Нарешті я второпала, що слова «Зустрінь нас на станції» були проханням відправити за ними екіпаж, а не приїхати особисто.　

Ну й нехай — навіть краще, що їм не цікава моя компанія, бо я однаково не могла зібрати думки докупи й стояла мовчки, наче стовп.　

— Де твої рукавички, — докірливо кинув Шерлок, беручи мене за руку й проводжаючи до виходу зі станції, — та хоча б якесь пристойне охайне вбрання? Ти ж юна леді, Еноло!　

Його слова страшенно мене обурили.　

— Але ж мені щойно виповнилося чотирнадцять.　

Цієї миті озвався Майкрофт. Його голос звучав надто сумно й жалісно:　

— А я ж регулярно оплачував послуги швачки…　

Шерлок обернувся до мене та завів своє у звичній безцеремонній і зверхній манері:　

— Ти маєш носити довгі спідниці, відколи тобі виповнилося дванадцять. І про що тільки думала твоя матір? Гадаю, тепер вона остаточно пішла до суфражисток?　

— Я не знаю, куди вона пішла, — відповіла я і, на власний подив (бо відколи зникла мама не зронила ані сльозинки),