Читати книгу - "Добрий Дід Мороз, Герцог Фламберг"

— І ти хотів використати мене для цього? — запитала Клавдія, і в її голосі прозвучала образа.

— Ні, Клавдіє, — сказав Мечеслав, беручи її за руку. — Я ніколи б цього не зробив. Я врятував тебе, бо... бо я кохаю тебе.

Клавдія дивилася в очі Мечеслава. Вона бачила в них щирість і біль. Вона знала, що він говорить правду.

— Я теж кохаю тебе, Мечеславе, — прошепотіла вона і притулилася до нього.

Вони сиділи, обійнявшись, і їх серця бились в унісон. В цю хвилину вони забули про всі небезпеки, про всі страхи. Вони були разом, і це було головне.

Але їх спокій був недовгим. З глибини печери до них донісся моторошний звук — низьке гарчання, від якого кров стигла в жилах. Мечеслав і Клавдія перезирнулися. Вони зрозуміли, що не самі в цій печері.

— Що це? — прошепотіла Клавдія, притулившись до Мечеслава.

— Не знаю, — відповів він, міцніше стискаючи ніж в руці. — Але здається, нам краще звідси піти.

Він підвівся, допомагаючи Клавдії встати. Вони обережно рушили до виходу з печери, вдивляючись в темряву. Гарчання ставало все голосніше, і вони відчували, як щось велике і небезпечне наближається до них.

Раптом з темряви вийшла істота, від вигляду якої у них перехопило подих. Це було щось середнє між ведмедем і вовком, з довгими іклами та палаючими червоним світлом очима. Істота гарчала, оголюючи свої жахливі зуби, і повільно наближалася до них.

Мечеслав кинувся на істоту, розмахуючи ножем. Але істота була надто швидкою і сильною. Вона легко ухилилася від удару і вдарила Мечеслава лапою, відкинувши його до стіни печери. Мечеслав застогнав від болю.

Клавдія закричала і кинулася на допомогу Мечеславу. Вона згадала про свою силу і спробувала викликати вогонь. Але страх паралізував її, вона не могла зосередитися. Істота наближалася до неї, її очі горіли жагою крові.

В останній момент Клавдія відчула, як щось тепле і могутнє наповнює її. Страх відступив, і вона змогла зосередитися. З її рук вирвався потік полум'я, осяюючи печеру яскравим світлом. Істота заревіла від болю і відскочила назад.

Клавдія продовжувала направляти полум'я на істоту, не даючи їй наблизитися. Істота гарчала, крутилася на місці, намагаючись згасити вогонь, але полум'я було надто сильним. Нарешті істота не витримала і з вереском втекла в глибину печери.

Клавдія опустила руки, відчуваючи слабкість. Вона підійшла до Мечеслава, який лежав на землі, непритомний. Вона обережно підняла його голову і притулила до своїх грудей.

— Мечеславе, — прошепотіла вона, — прокинься, будь ласка.

Мечеслав повільно розплющив очі. Він подивився на Клавдію, і слабка посмішка з'явилася на його обличчі.

— Клавдіє, — прошепотів він, — ти врятувала мене.

— Ми врятували один одного, — відповіла Клавдія, і її очі засяяли сльозами щастя. — Ми разом, і ми переможемо.

Але їхні випробування ще не закінчилися. Вибравшись з печери Ведмедя, Мечеслав і Клавдія зрозуміли, що заблукали. Ліс навколо них змінився, дерева стали ще вищими і страшнішими, а сніг падав так густо, що вони ледве бачили один одного. Вони блукали цілий день, втрачаючи сили і надію.

— Мечеславе, — промовила Клавдія, її голос тремтів від холоду і втоми, — я більше не можу. Я замерзаю.

Мечеслав обійняв Клавдію, намагаючись зігріти її своїм теплом. Він розумів, що вони на межі загибелі. Але він не міг здаватися. Він мав врятувати Клавдію, навіть ціною власного життя.

— Тримайся, Клавдіє, — прошепотів він. — Ми обов'язково вийдемо з цього лісу.

Він підняв Клавдію на руки і пішов далі, не знаючи куди. Він йшов навмання, сподіваючись на диво. І диво сталося.

Крізь завісу снігу вони побачили світло. Воно було слабким, але воно давало надію. Мечеслав прискорив крок, і незабаром вони вийшли на галявину. На галявині стояла невелика стара занедбана хатина, з вікна якої лилося тепле світло.

Мечеслав підійшов до хатини і постукав у двері. Двері відчинилися, і на порозі з'явилася стара жінка. Її обличчя було добрим і лагідним.

— Хто ви такі? — запитала вона, з подивом дивлячись на замерзлих і стомлених мандрівників.

— Ми заблукали в лісі, — відповів Мечеслав. — Допоможіть нам, будь ласка.

— Заходьте, — сказала жінка, відступаючи в бік. — Я вас зігрію і нагодую.

Мечеслав і Клавдія увійшли до хатини. Вона була маленькою, але затишною. В печі тріщав вогонь, на столі стояв горщик з гарячою їжею. Стара жінка посадила їх біля печі і дала їм теплий одяг. Мечеслав і Клавдія з вдячністю прийняли її допомогу. Вони відчували, що знайшли прихисток і захист.

— Хто ви? — запитав Мечеслав, коли вони зігрілися і наїлися.

— Мене звуть Ольга, — відповіла жінка. — Я живу в цьому лісі вже багато років.

— А як ви тут опинилися? — запитала Клавдія.

— Це довга історія, — сказала Ольга, і її очі затуманилися сумом. — Колись я жила в поселенні, але мене вигнали звідти. Мене звинуватили в чаклунстві.

— Але ж ви не чаклунка? — запитав Мечеслав.

— Ні, — відповіла Ольга. — Я просто знаю лікарські трави і вмію лікувати людей. Але люди бояться того, чого не розуміють.

Мечеслав і Клавдія співчували Ользі. Вони розуміли, що вона стала жертвою невігластва і забобонів.

— Не переживайте, Ольго, — сказала Клавдія. — Ми не такі. 

Ольга посміхнулася. Вона відчувала, що ці молоді люди щирі. Вона знала, що вони не нашкодять їй.

Наступного ранку хурделиця вщухла. Сонячні промені пробивалися крізь хмари, освітлюючи засніжений ліс. Мечеслав і Клавдія прокинулися в теплій хатині Ольги, відчуваючи себе відпочившими та сповненими сил. Вони подякували Ользі за гостинність і розповіли їй про свою мету — дістатися до гори Лисої, щоб протистояти Морозу.

Ольга вислухала їх уважно, а потім сказала:

— Я знаю про Мороза. Він — давнє зло, що живе на цій горі вже багато століть. Він живиться страхом і стражданнями людей. Але я також знаю, що його можна перемогти.