Читати книгу - "Добрий Дід Мороз, Герцог Фламберг"

Раптом Мечеслав спіткнувся і впав, заплутавшись у корінні дерева. Клавдія зупинилась і допомогла йому підвестись.

— Ти поранений? — запитала вона з тривогою.

— Ні, все добре, — відповів Мечеслав, відмахуючись. — Просто спіткнувся. Треба йти далі.

Вони знову побігли, але тепер Мечеслав кульгав, і Клавдія відчувала, що він приховує біль. Вона знала, що він не зізнається в тому, що поранений, щоб не хвилювати її. Але вона бачила, як йому важко, і її серце стискалося від жалю.

— Мечеславе, — промовила вона, — давай зупинимось на хвилину. Тобі потрібно перепочити.

— Ні, Клавдіє, ми не можемо втрачати час, — відповів Мечеслав, намагаючись говорити твердо. — Вони наздоженуть нас.

— Але ж ти поранений! — наполягала Клавдія. — Я бачу, що тобі важко!

Мечеслав зупинився і подивився на Клавдію. Він не міг більше приховувати свою біль.

— Добре, — сказав він, — ти права. Мені потрібно перев'язати ногу.

Вони сховалися за великим деревом, і Клавдія обережно зняла з Мечеслава чобіт. Його нога була вкрита кров'ю. Клавдія з жахом дивилася на рану, не знаючи, що робити.

— Не хвилюйся, — сказав Мечеслав, бачачи її переляк. — Це не так серйозно. Просто подряпина.

Але Клавдія знала, що це не просто подряпина. Рана була глибокою, і якщо її не обробити, може початися зараження. Вона згадала про зілля, яке дала їй тітка Маруся. Можливо, воно допоможе.

— Зачекай хвилину, — сказала вона і почала шукати в своєму мішечку зілля. — Тітка Маруся дала мені цілющі трави. Вони повинні допомогти.

Клавдія обережно приклала трави до рани Мечеслава і забинтувала її шматочком тканини. Мечеслав відчув, як біль поступово вщухає. Він з вдячністю подивився на Клавдію.

— Дякую тобі, — сказав він. — Ти врятувала мене.

— Ми врятуємо один одного, — відповіла Клавдія, і її очі засяяли в темряві. — Ми разом, і ми сильнi.

Ліс ставав густішим, дерева височіли над ними наче темні велетні, затуляючи небо. Сніг падав все сильніше, перетворюючи стежку на слизьку пастку. Мечеслав, спираючись на Клавдію, йшов повільно, кожен крок давався йому з великими зусиллями.

— Далеко ще до печери? — запитала Клавдія, з тривогою дивлячись на Мечеслава.

— Вже близько, — відповів він, намагаючись приховати втому. — Ще трохи, і ми будемо в безпеці.

Але "трохи" розтягнулося на довгі години. Ліс наче не хотів відпускати їх, чіплявся за них гіллям, засипав снігом, плутав стежки. Мечеслав все частіше зупинявся, щоб перевести подих, його нога пульсувала болем.

— Мечеславе, — промовила Клавдія, — ми маємо зупинитись. Ти не можеш йти далі.

— Ні, Клавдіє, — сказав він, стискаючи зуби. — Ми не можемо здаватися. Ми маємо дійти до печери.

— Але ж ти втрачаєш сили! — Клавдія з жахом дивилася на бліде обличчя Мечеслава, на краплі поту, що виступали на його чолі. — Давай хоча б розведемо багаття, щоб зігрітися.

— Добре, — погодився Мечеслав, розуміючи, що Клавдія права. — Але тільки на кілька хвилин.

Вони знайшли затишне місце під великою ялиною, де вітер не був таким сильним. Мечеслав з трудом назбирав сухих гілок, і Клавдія, згадавши про свою силу, спробувала викликати вогонь. Вона зосередилася, уявляючи полум'я, відчуваючи його тепло, і раптом іскра спалахнула на кінчиках її пальців. Клавдія обережно піднесла її до гілок, і вони зайнялися яскравим вогнем.

— Ти зробила це! — вигукнув Мечеслав, з подивом дивлячись на Клавдію. — Ти дійсно володієш силою!

Клавдія посміхнулася. Вона сама не могла повірити в те, що сталося. Вона відчувала, як сила наповнює її, дає їй впевненість і спокій. Вона знала, що тепер вона може захистити себе і Мечеслава.

Вони сіли біля багаття, насолоджуючись теплом і тишею. На хвилину їм здалося, що всі небезпеки залишилися позаду, що вони нарешті в безпеці. Але це була лише ілюзія. Ліс жив своїм життям, сповненим таємниць і небезпек, і він не збирався відпускати своїх бранців так легко.

Тріск гілок порушив тишу. Мечеслав і Клавдія насторожилися, прислухаючись до звуків лісу. З темряви вийшли троє воїнів воєводи Гордія. Їхні обличчя були похмурими, очі горіли злістю. В руках вони тримали свої списи та сокири.

— Ось вони! — вигукнув один з воїнів, вказуючи на втікачів. — Не дайте їм втекти!

Мечеслав і Клавдія підхопилися на ноги. Мечеслав схопив свій мисливський ніж, Клавдія інстинктивно виставила руки вперед, готуючись захищатися.

— Не підходьте! — крикнув Мечеслав. — Я вас попереджаю!

Але воїни не слухали. Вони кинулися на втікачів, розмахуючи зброєю. Мечеслав відбив удар списа, але інший воїн вдарив його сокирою(не гострою частиною) по руці. Мечеслав застогнав від болю і впустив ніж. Клавдія закричала і кинулася на допомогу Мечеславу, але один з воїнів схопив її за руки.

— Відпусти її! — крикнув Мечеслав, намагаючись вирватися. — Не чіпай її!

Але воїни були сильнішими. Вони зв'язали Мечеслава і Клавдію і повели їх назад до поселення. Клавдія плакала, бачачи, як Мечеслав страждає від болю і безсилля. Вона звинувачувала себе в тому, що не змогла захистити його, що її сила виявилася занадто слабкою.

— Не переживай, Клавдіє, — прошепотів Мечеслав, намагаючись її заспокоїти. — Ми ще будемо боротися. Ми не здамося.

Але в його голосі не було впевненості. Він розумів, що їхня ситуація стала критичною. Вони потрапили в пастку, і їх чекала неминуча розправа.