Читати книгу - "Втрачені скарби Іспанії , Полiна Крисак"

Щойно Оксана зібрала всі свої потрібні речі для нашої експедиції наших археологів, вони вийшли з будинку і попрямували до припаркованої машини. Коли Діма завантажив валізи Оксани, а Поліна збиралася сідати за кермо, поруч із нею зупинилася чорна машина. Двері різко відчинилися, і перш ніж вона встигла зрозуміти, що відбувається, її схопили і втягнули до салону автомобіля.  

«Відпустіть мене» - Поліна спробувала вирватися, але міцна рука утримувала на місці. У нутрії машини було темно, лише неясні, два силуети людей. 

- Спокійно, Поліно. Не робитимемо тобі боляче, якщо ти скажеш нам, де щоденник, - пролунав приємний чоловічий голос поруч. 

Вона затримала дихання, не збираючись видавати жодного слова. Поліна розуміла, що щоденник археолога являє собою велику цінність, адже це були «Чорні археологи». А точніше «Тіньові шукачі», ватажка цієї групи звали Павло, але його ніхто і ніколи не бачив. Адже, де б він не з'явився, завжди носив на обличчі чорну маску. І можу з упевненістю сказати, що ці люди були точно з команди Павла.

- Думаєш, вони наздоженуть нас? - Запитав той, що сидів поруч із нею, у водія.

Коли їх командира схопили, серце Дмитра почало шалено калатати.

- Швидше, Оксано, в машину! - Крикнув він, швидко займаючи місце водія.

Вони помчали вузькими вуличками Нью-Йорка, об'їжджаючи інші автомобілі і різко вписуючись у повороти. Фари зустрічних машин сліпили, вулиці були переповнені, але він намагався тримати кермо і не упускати з поля зору той транспорт. 

- Вони йдуть! - Кричав Дмитро, коли мало не упускав машину. Але все ж таки, упустив. 

- Ти щось знаєш, Поліно, і тобі буде краще розповісти. Навіщо тобі ризикувати? - Продовжив викрадач, не відводячи від неї своїх світлих очей, у яких читалася холодність і розважливість. 

- Я не знаю, про що ти говориш, - відповіла дівчина з крижаним спокоєм, хоча трохи відчувала дискомфорт.

- Ти ж розумієш, що ми знайдемо щоденник, навіть, якщо ти не захочеш говорити. Але тоді, ми вестимемо діалог не тільки з тобою, а й із твоїми друзями.  

- Але навіщо вона їм? - Запитала Оксана, коли вони опинилися вдома і розповіли все друзям.

- А не зрозуміло, - почав Роман спокійно, - їм потрібен щоденник. Точніше те, що вказує на місце знаходження скарбів. 

У  розмову команді Дмитро особливо не вникав, йому було важко. Він міг пробачити собі, що будучи одним із найкращих водіїв, не зміг наздогнати ту машину. Саме ця думка переслідувала його на протязі всього вечора.

- Будемо сподіватися, що все буде добре. Поліна сильна і вольова жінка і не дозволить, дати себе в образу. - Промовив свою підбадьорливу промову Роман, і всі з різними думками розійшлися у своїх справах.

Їдучи дорогою чоловік подивився на Поліну, і в його очах промайнула іскра.

- Останній шанс. Або ти говориш, або ми починаємо іншу гру. - Його голос став серйознішим.

Командир закусила губу, їй було вкрай необхід знайти вихід із такої, не зовсім приємної ситуації. Одне вона усвідомлювала точно - Діма вже упустив викрадачів, і їй доведеться викручуватися самій.

- Добре, я скажу.    

Чоловік, який сидів поруч, злегка розслабився, не помітивши, як в очах дівчини промайнула обіцянка боротися до кінця.

Чоловік сидів, іноді поглядаючи на неї, чекав, коли вона заговорю. Але замість того, щоб надати інформацію, Поліна продовжувала дивитися у вікно й очікувати, коли їй у голову прийде геніальна ідея. 

Викрадачеві ж, набридло грати в мовчанку, він легенько штовхнув сидіння водія. Машино різко зупинилася, а дівчина мало чолом не вдарилася. 

"Хоч би попередив про свої дії." - Промайнуло у неї в думках.

- Ти вперто мовчиш, Поліно. Але ми ще зустрінемося, і тоді тобі не вдасться так легко відкрутитися, - голос був грізний, але очі горіли зацікавленістю і добротою.

Відпустивши дівчину, вони розвернулися і поїхали в протилежному напрямку. Коли вона переконалася, що вікрадачі за нею не стежать, Поліна попрямувала додому. Треба сказати, її не відпускало відчуття, що це не остання зустріч, і відірватися від них може стати складніше, ніж вони могли припустити. Ті слова «Ми ще зустрінемося» дзвеніли в її голові. Охоплена передчуття, страху, загрози, та деякого інтересу, вона усвідомлювала, що ця зустріч надала їх пригоді ще більшої небезпеки, ніж вони могли припускати.