Читати книгу - "Втрачені скарби Іспанії , Полiна Крисак"

Після повернення в Нью-Йорк нас одразу викликав до себе Архіваріус. Він стояв біля прозорої стіни кабінету, спиною до нас, зробленого з міцного скла, і дивився за тим, що відбувається за склом. 

Ми влаштувалися в глибоких шкіряних кріслах навпроти його столу, а чоловіки нашої команди, як завжди, вважали за краще залишитися стояти трохи позаду. Він, здавалося, зовсім нас не помічав, поки не повернувся з легкою посмішкою і звичною для нього повільністю.

- Ну, що, мої дорогі агенти, - його голос, як завжди, був спокійним, сповнений доброти, переживань і батьківського наставництва, - як пройшли пошуки скарбів Ліми?

Я пригладила волосся, відчувши, як погляди команди спрямувалися на мене. Було ясно, що розповідати доведеться першій.

- Це було справжнє випробування, - почала я, але одразу ж осіклася, дивлячись на Архіваріуса. Його погляд проникав, ніби він уже знав усе, що ми збиралися розповісти.

- Перша складність, - підхопив картограф, що стояв праворуч, біля мене, - полягала в тому, що карта була розділена на дві частини. Друга частина, на наш подив, виявилася захована в рамі відомої картини.

Я помітила, як в очах Архіваріуса промайнуло ледь вловиме здивування, але він швидко приховав його за спокійною маскою.

- Карта була стара, як і слід було очікувати, - продовжив Роман. - Не приховую, вона сильно відрізнялася від сучасних карт.

- Ще й як, - вставила Емма. - Ми думали, що це глухий кут. Але, коли дісталися до печери, виявилося, що найскладніша частина ще попереду.

- Вибір, - уточнив я. - Один невірний крок, і ми б втратили все.

- Але моя сестра впоралася, - сказав Джеймс, з легкою посмішкою киваючи в бік сестри.

Архіваріус слухав нас уважно, іноді записуючи щось у блокнот. 

- Але ж скарбів було більше, ніж ви принесли? - запитав він, не піднімаючи погляду від блокнота.

Цього разу відповів Валера:

- Звичайно, їх було набагато більше. Але ми виконали договір - поділили здобич із командою Павла.

При згадці імені Павла, обличчя Архіваріуса на мить пом'якшилося, і він усміхнувся:

- Класичний Павло. Його обережність завжди була його головним козирем.

Від цих слів, у мою голову, почали забиратися спогади. Тим часом Архіваріус відклав блокнот і склав руки на столі.

- Ви впоралися чудово, - виголосив він, дивлячись прямо на мене. - Вашу частку буде перераховано найближчим часом. Скарби Ліми тепер у надійних руках, і вашу місію завершено. Принаймні, цю.

Остання фраза прозвучала занадто багатозначно, щоб бути просто прощанням. Я зустрілася поглядом з Архіваріусом, намагаючись прочитати в ньому бодай щось, але він уже відвернувся, знову занурюючись у свої думки.

Вийшовши на вулицю, я попрямувала додому. З часу нашого вильоту минув тиждень, а може, й два. За цей час відчутно похолодало. Сирість огортала місто, проникаючи під одяг, а густий туман укупі з низькими сірими хмарами створював ілюзію ночі, хоча годинник показував лише початок вечора. Листя майже повністю залишило дерева, залишивши лише рідкісні сліди осені, яку так шкода було відпускати.

На вулицях запалилися ліхтарі, і їхнє тепле світло трохи скрасило холодну самотність вулиць.

Опинившись удома, я насамперед озирнулася. Тут хоч і був бардак, але за кілька годин прибирання можна привести все до ладу. Увімкнувши опалення, я негайно приступила до цього. 

Години за дві будинок знову став затишним, а я - виснаженою, але задоволеною. На кухні відкрила холодильник, дістала кілька простих інгредієнтів і почала готувати вечерю. У тиші звук їжі, що тріскається на сковороді, звучав майже заспокійливо.

І раптом я почула чужий шум.

Спочатку це було схоже на скрип підлоги, ніби будинок вирішив заговорити зі мною. Але ні, крізь тихий тріск сковороди я вловила чіткий звук - хтось рухався. Усе всередині мене напружилося. Залишивши їжу, я навшпиньки попрямувала до вітальні.

Там я застигла.

На моєму улюбленому кріслі, розкинувшись як у себе вдома, сидів незнайомець. Молодий чоловік у темному одязі. Його постава була одночасно розслабленою і настороженою, а погляд... Він дивився на мене, ніби завжди тут був.

Я зробила крок уперед, міцно стиснувши руки.

- Хто ви? Що ви робите в моєму домі? - Суворо поцікавилася я.

Незнайомець злегка посміхнувся, але в його очах було щось насторожуюче, немов він грав у свою, одну йому відому гру.

- Це все, що ти можеш сказати мені після стількох зустрічей? - запитав він, трохи нахиливши голову, ніби вивчаючи мене.

Я розгубилася. Він піднявся з крісла, неквапливо зробив крок уперед, але тримався на відстані.

- Навіть після всього, що сталося, ти не впізнаєш мене без маски, Поліно?

Його слова пронизали мене. Серце заколотилося сильніше. Маска? Образи минулого почали спливати перед очима. Я примружилася, намагаючись роздивитися його обличчя.

- Павло? - Тихо й розсіяно запитала я, повільно усвідомлюючи, хто переді мною.

Він кивнув, його усмішка стала ширшою.    

- Так, я той самий Павло. Хіба не я обіцяв, що, якщо ти розгадаєш загадку, я зніму маску? Тепер ти перша і єдина, хто бачила мене таким.

Кінець