Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Із похмурих роздумів мене витяг Аппаратів голос:

— Хлопчина забагато собі дозволяє.

Я прослідкувала за його поглядом у напрямку Мала, котрий ходив поміж солдатами, озиваючись до одного чи виправляючи іншого.

— Він допомагає їм тренуватися, — заперечила я.

— Він роздає їм накази. Орецев! — гукнув священник, жестом підкликаючи хлопця до нас.

Я напружено дивилася, як наближається Мал. Відколи йому заборонили вхід до моєї кімнати, ми майже не бачились. Дозволивши ретельно відстежувані зустрічі з Женею, священник ізолював мене від решти потенційних союзників.

Зовні Мал змінився. Він був у тому самому грубо сплетеному селянському одязі, що слугував йому за форму в Маленькому Палаці, але за час, проведений під землею, зробився худорлявіший і блідіший. Тонкий шрам на щелепі помітно випнувся.

Хлопець зупинився перед нами і вклонився. Нам не доводилося бути так близько вже кілька місяців.

— Ти тут не командир, — нагадав йому Аппарат. — Толя з Тамарою мають вищі звання.

Мал кивнув.

— Так і є.

— То чому ти керуєш тренуванням?

— Я нічим не керував, — відповів хлопець. — Я можу дечого навчити. А солдати — дечого навчитися.

«Це правда», — гірко подумала я. Малові чудово вдавалося битися з гришами. Я пригадала, як він, закривавлений і вкритий синцями, стояв над Верескуном у стайнях Маленького Палацу, пригадала, який виклик і презирство палали в його погляді. Ще спогад, якого краще б не було.

— А чому цих новобранців не позначили? — поцікавився Аппарат, змахнувши рукою в бік групки дітей, що билися на дерев’яних мечах біля протилежної стіни. З вигляду жодному з них не було більше дванадцяти років.

— Бо то діти, — крижаним голосом відповів Мал.

— Це їхній вибір. Чому не дозволяєш їм довести відданість нашій справі?

— Я не дозволяю їм пошкодувати про це.

— Це не підвладно жодному з нас.

У Мала смикнулася жилка на щелепі.

— Якщо ми програємо, ці татуювання стануть тавром, яке видаватиме сонячних солдатів. Вони могли б із таким самим успіхом підписатися, що готові стати перед розстрільною командою.

— І саме тому ти теж не носиш жодного знаку? Бо не надто віриш у нашу перемогу?

Хлопець глипнув на мене, а тоді перевів погляд на Аппарата.

— Моя віра належить Святим, — нарешті озвався він. — А не людям, котрі відправляють на смерть дітей.

Священник примружився.

— Мал має рацію, — втрутилася я. — Дозволь їм залишатися непозначеними.

Аппарат втупився в мене бляклим поглядом чорних очей.

— Прошу, — м’яко повела я далі, — зроби мені таку ласку.

Я чудово знала, як він любить такий тон: лагідний, теплий, готовий заколисати.

— Яке в тебе ніжне серденько, — кинув він, поклацавши язиком.

Я бачила, що чоловікові це до вподоби. Попри те що я пішла наперекір його бажанням, саме такою Святою він хотів мене бачити — люблячою матір’ю, втіхою для людей. Я вп’ялася нігтями в долоню.

— Це ж Рубі, так? — запитала я, прагнучи змінити тему й відвернути Аппаратову увагу.

— Вона з’явилася тут кілька тижнів тому, — пояснив Мал. — У Рубі гарно виходить: вона служила в піхоті.

Я мимохіть відчула, як уколола крихітна голочка ревнощів.

— А Стіґґ не здається надто щасливим, — зауважила я, киваючи в бік Пекельника, котрий намагався відігратися за свою поразку на дівчині. Рубі докладала всіх зусиль, аби впоратися, та однозначно програвала.

— Він не любить, коли його б’ють.

— Мені здалося, ти навіть не спітнів.

— Так, — погодився хлопець. — У тому й проблема.

— Чому це? — втрутився Аппарат.

Малів погляд на частку секунди майнув до мене.

— Поразки навчають більшого. — Він здвигнув плечима. — Принаймні поруч завжди є Толя, готовий надерти мені дупу.

— Слідкуй за язиком, — гавкнув Аппарат.

Мал проігнорував його. Різко притиснув два пальці до губ і пронизливо свиснув.

— Рубі, відкриваєшся!

Занадто пізно. Її косу вже охопив вогонь. Якийсь молодий солдат підбіг до дівчини з відром води і вилив їй на голову. Я поморщилася.

— Дивись, аби вони не підсмажилися.

Мал уклонився.

— Моя суверено.

І підтюпцем побіг до військових.

Цей титул. Він промовив його без злості, яку, схоже, відчував в Ос Альті, та слова однаково стали ударом нижче пояса.

— Йому не слід так звертатися до тебе, — пожалівся Аппарат.

— Чому?

— Це був Дарклінґів титул, і він не пасує Святій.

— А як йому називати мене?

— Йому взагалі не слід звертатися до тебе безпосередньо.