Читати книгу - "Нові казки під подушку"

Вихоплюю з кишені чарівну паличку і змахую нею у повітрі. Мені здається, моя лють тільки додасть сили заклинанням, а я такий злий, такий злий! Промовляю голосно: — Обінус-мантарус-СТОП! Бабусю геть! Або: обінус-мантаруствіст! Хочу, щоб бабуся обернулася знову на добру!

Вигукую все це просто при ній. Бабуся дивиться на мене своїм похмурим поглядом, але ніяк не реагує на всі мої крики. Я починаю махати паличкою ще дужче, проте нічого не відбувається. Мене це ще більше гніває, я махаю паличкою сильно-сильно і чую: ТРАСЬ! БАБАХ! ГУП! Брязкає розбитий посуд, і я відчуваю, як гарячий борщ обпікає мені ноги, а в бабусі з очей починають текти сльози.

Мені раптом захотілося втекти світ за очі. Я стрімголов помчав із кухні, забіг у кімнату і замкнувся на ключ. Сидів і плакав. Не через те, що розбив миску чи обпікся. А тому, що моя чарівна паличка взагалі ні на що не здатна. Вза-га-лі!!! Миска не злетіла в повітря і не впала так гарно, як у кіно. Я просто штурхнув її паличкою, посунув її, тому вона й розбилась. Ніякий я не чарівник! Не чарівни-и-и-ик! Ну чому у снах мені вдається зробити все на світі таким, як я хочу, а в житті — ні?!

Частина третя,

в якій я розумію, що таке справжня магія і як вилікувати бабусю

Я тоді довгенько просидів у кімнаті. А може, так мені здалося. Чув, що бабуся збирає розбитий посуд, витирає від борщу підлогу, схлипує. Я ж тим часом уявляв собі маму. Мою рідненьку, любу маму. Мені так хотілося, щоб вона обійняла мене і пожаліла... Раптом я аж відчув мамин дотик на своїй маківці. Вона легенько мене погладила і пригорнула до себе: «Луко, синочку мій... Ти ж знаєш, що ти у мене найбільший скарб? Я так сумую, що не можу бути з тобою стільки, скільки хочу. Але так само, як ти любиш мене, я люблю бабусю. Вона — моя мама. Тому я дуже хочу, щоб бабуся була здорова. Допоможеш мені, чарівнику мій? Доведеш, що магія існує? Зроби так, щоб бабуся усміхнулась. І на Різдво ми знову будемо всі разом». Я розплющив очі, і зрозумів, що задрімав, сидячи на дивані...

Останній тиждень навчання закінчився досить швидко, і настав час ретельної підготовки до Різдва. Зима засипала все білим снігом, діти з батьками гуляли в парках, каталися на санчатах, бавилися у сніжки... А я хіба чалапав із бабусею алейками.

Канікули — і ми з бабусею цілими днями разом. Спершу я думав, що помру від нудьги. Але потім якось звик. Почав краще розуміти бабусю. Виявляється, іноді вона може розповісти щось цікаве. Найбільше люблю історії про те, як мама була така ж маленька, як я зараз. І така, знаєте, бешкетниця! Про маму історії найсмішніші. А ще бабуся часто говорить про дідуся, і, здається, тоді майже всміхається.

Якось ми з бабусею погуляли і прийшли додому. Вона дістала все для куті, сама сіла й ліпить вареники. Я теж спробував був щось зліпити, просто, щоб не сидіти без діла, а не щоб допомогти... Але вдавались мені не вареники, а якісь космічні прибульці. І з них, до того ж, поволі випадала начинка. Дурна робота.

— Мама з татом важко працюють. І приїдуть на Різдво, Луко. Хочу наготувати всього-всього, щоб і у нас було свято. Подай мені макогін! — бабуся взялася терти мак на кутю. — Додамо меду і родзинок, пшениці і горішків, маку багато... Але то потім, а тепер піду-но я трошки полежу. Бо щось мені голова крутиться.

І тут я вперше щиро пошкодував бабусю — стільки всього хоче зробити, а не може, сил нема. А скоро тато з мамою приїдуть... І свято вже от-от. Коли ж вона все встигне?

— Йди відпочинь, бабусю, — кажу лагідно.

Вона кивнула і глянула на мене теж наче по-доброму, а не похмуро, як зазвичай.

Знаю, що мама наснилася мені не просто так. Вона ж казала: покажи справжню магію! Може, тепер моя чарівна паличка запрацює?! Я дістав паличку з-за ліжка — закинув її туди, бо розгнівався на неї через те, що ніяк магії від неї не доб’єшся. Прислухався: чую, що бабуся уже мирно посопує у своїй кімнаті. Тоді встав на табуретку і чітко та голосно промовив: — Обінус-мантарус-кват!

Нічого. Не подіяло. Спробую ще раз:

— Обінус-мантарус-кват!

Знову нічого. Ну як так?! У нас же ще нічого не готово…

— Обінус-мантарус-кват! Мийся, посуд! Приберися, стіл! Кутя, зготуйся! Чого ж воно усе не працює?!!

Я страшенно рознервувався. Бо чітко знав, чого хочу: щоб мамуся з татусем сиділи за столом, щоб ялинка мерехтіла, страви смачні парували, щоб усі щасливі були...

Беру ослінчик, підсуваю його до столу. Ліплю вареники. Кумедні такі виходять! Один як НЛО, інший як грибок, ще один ось — подібний на каштан. Весела справа. Все, готово. Тепер кутя. Що бабуся казала? Пшениця, мак, родзинки, горішки... І мед... Розмішати... Ух, непросто ж це... Але вдається. Є! Тепер прибрати зі столу... Застелити скатертину... Де вона у бабусі? Ось. Є. Розставити посуд, прибори, склянки... Узвар бабця зварила, переллю його у глечик... Ой, розлився... Стій-стій-стій!.. Ну, нехай так. Є і узвар. Тільки поміняю скатертину...

Я робив усе, що міг, уявляючи собі маму з татом. Старався не надто грюкати і шуміти, щоб не потривожити бабусю. Вона й так стомилася, бідна. І взагалі, не так уже й погано з нею було: я тепер і вчуся краще, і про маму багато всього знаю, і господарювати навчився. Майже…

Я порахував страви на столі. Кажуть, їх має бути дванадцять. У нас було тільки шість: узвар, кутя, вареники, хліб, борщик з вушками і капуста з грибами.

Аж тут у дверях провернувся ключ... Хто там? Двері прочинились, і я побачив мамусю! А потім тата. Я так скучив за ними!!! Ми довго обіймались, а потім мама спитала про бабусю.

— Луко, де ти її подів? Зачарував і перетворив у...

— Бабуся спить!

— І справді. А коли ж вона встигла стільки всього наготувати? Змучилась, мабуть, і заснула тому...

— Мамусю, це я зробив.

— Ти ж мій фантазерчику! Та ти навіть горнятко сполоснути не вмієш, не обманюй маму.

— Ой-ой-ой! Я ж усе проспала! Діти приїдуть, а я тут відлежуюся! — почулося з кімнати.

Ми веселою юрмою