Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

деяких державних відомств. І отак я ступив на свій майбутній шлях, їдучи позаду Кромвеля, поки він піднімався по кар’єрній драбині: замінив Вулсі й став секретарем короля, головним комісаром, головним вікарієм, увесь час приховуючи від суверена повну міру свого релігійного радикалізму.

Він почав звертатися до мене по допомогу з юридичних питань, які стосувалися тих, хто перебував під його заступництвом, — а він створював розгалужену мережу, — і я став одним із «людей Кромвеля». Тож коли чотири роки тому мій батько запитав у листі, чи зможу прилаштувати сина Вільяма Поера в одне з державних відомств, яким керував мій патрон, я вже міг це зробити.

Марк спланував свій приїзд на квітень 1533 року, щоб подивитися на коронацію королеви Анни Болейн. Йому дуже сподобалося це велике свято на честь жінки, яку згодом нас змусили вважати відьмою і блудницею. Тоді Маркові було шістнадцять, так само як і мені, коли я приїхав на Південь; невисокий, але міцної статури, з великими блакитними очима на гладенькому ангельському обличчі, яке нагадувало мені його матір, хоча в ясних очах світився пильний розум, який був його перевагою.

Зізнаюся, коли він уперше прийшов до мого дому, мені хотілось якомога швидше його позбутися. У мене не було бажання піклуватися in loco parentis про цього хлопця, який — я в тому не сумнівався — незабаром почне грюкати дверима і розкидати папери, і чиє обличчя та постать пробуджували в мені жаль, який відчував щодо рідного дому. Я уявляв, як мій бідолашний батько бажає, що Марк — його син замість мене.

Але в якийсь спосіб моє бажання позбутися його зникло. Марк був не тим грубим селюком, якого я очікував; навпаки, хлопець поводився тихо, шанобливо і мав навички гарних манер. Коли він помилявся щодо одягу чи етикету за столом, як це траплялося в перші дні, то вмів глузливо посміятися зі самого себе. Я влаштував його на посади молодшого клерка — спочатку в Казначействі, а потім у Палаті розподілу — і чув відгуки про нього як про сумлінного працівника. Я дозволяв йому приходити і йти, коли йому заманеться, і якщо він зі своїми колегами відвідував таверни і будинки розпусти, то вдома ніколи не був галасливим чи п’яним.

Як не дивно, я полюбив його і взяв за звичку обговорювати з цим тямущим юнаком деякі з найсуперечливіших законів чи фактів, з якими стикався. Якщо в нього і був недолік, то це лінь, але кілька різких слів зазвичай змушували його працювати. Образа на мого батька за те, що йому, мабуть, хотілося б бачити Марка своїм сином, змінилася моїм бажанням мати його за свого сина. Тепер я не був упевнений, що колись матиму власного сина, адже бідолашна Кейт померла від чуми 1534 року. Я досі носив траурний перстень на її честь, що було самовпевненістю з мого боку, адже якби Кейт вижила, вона напевно б вийшла заміж за іншого.

За годину Джоан покликала мене на вечерю. На столі стояв жирний каплун, з морквою і ріпою. Марк спокійно сидів на своєму місці, знову в сорочці й жилеті з тонкої коричневої вовни. Я помітив, що жилет прикрашало кілька агатових ґудзиків. Я проказав молитву і відрізав ніжку півня.

— Ну, — почав я, — можливо, лорд Кромвель дозволить тобі повернутися в Палату. Спочатку він хоче, щоб ти допоміг мені виконати завдання, яке він мені доручив, а далі побачимо.

Пів року тому Марк загравав із фрейліною королеви Джейн. Дівчині виповнилося лише шістнадцять, вона була надто молода і дурна для придворного життя, але туди її проштовхнули амбітні родичі. Зрештою, вона знеславила свою сім’ю, бо пішла блукати палацами Вайтхолла і Вестмінстера, доки не опинилась у Вестмінстерському залі, серед клерків й адвокатів. Там маленька розпусниця зустріла Марка, і все закінчилося любовними ігрищами в порожньому кабінеті. Згодом вона розкаялася і вибовкала про свою пригоду іншим дамам, а від них чутки дійшли до камергера. Дівчину відправили додому, а Марк опинився між молотом і ковадлом, коли його, розгубленого і наляканого, взялися допитувати високопосадовці королівського дому. Хоч я і злився на нього, але також співчував йому; зрештою, він був ще зовсім юний. Я попросив лорда Кромвеля втрутитися, адже знав, що він поблажливо ставився принаймні до таких проступків.

— Дякую, сер, — сказав Марк. — Я щиро шкодую про те, що сталося.

— Тобі пощастило. Люди нашого становища нечасто отримують другий шанс. І не після чогось такого.

— Знаю. Але… вона була зухвалою, сер. — Він ледь усміхнувся. — А я — лише плоть.

— Вона просто дурненька дівчинка. Могла б завагітніти від тебе.

— Якби це сталося, я одружився б із нею, якби наш статус дозволяв. Я не без честі, сер.

Я поклав до рота шматочок курятини і махнув на нього ножем. Це була давня дискусія.

— Ні, однак ти легковажний дурник. Відмінність у статусах — це все. Послухай, Марку, ти вже чотири роки на державній службі. Знаєш, як усе працює. Ми простолюдини і мусимо триматися свого місця. Люди низького походження, такі як Кромвель і Річ, піднялися високо на службі в короля, але тільки тому, що він їх обрав. І може позбутися за мить. Якби камергер переповів чутки королю, а не лорду Кромвелю, ти міг би опинитися в Тауері, а перед тим тебе відшмагали б, до кінця життя спотворивши шрамами. Знаєш, я боявся, що так може статися.

І справді, ця історія коштувала мені кількох безсонних ночей, хоч я ніколи йому про це не казав.

Він був пригнічений. Я вимив руки в невеликій чаші.

— Ну, цього разу все минулося, — сказав я м’якше. — Як щодо справ? Ти підготував документи на передачу майна Феттер-Лейн?

— Так, сер.

— Я гляну на них після вечері. Мушу ознайомитися ще з деякими документами. — Я відклав серветку і серйозно подивився на нього. — Завтра ми вирушаємо до південного узбережжя.

Я окреслив для нього нашу місію, хоч нічого не сказав про її політичну значущість. Маркові очі широко розплющилися, коли я розповів йому про вбивство; бездумний запал юності повертався до нього.

— Завдання може бути небезпечним, — попередив я. — Ми поняття не маємо, що там відбувається; мусимо бути готові до будь-чого.

— Бачу, ви стурбовані, сер.

— Це велика відповідальність. І, чесно кажучи, зараз волію залишитися тут, ніж їхати до Сассекса. Місцевість там, за Вілдом, безлюдна. — Я зітхнув. — Але, як Ісая, мусимо йти воювати за Сіон.

— Якщо ви досягнете успіху, лорд Кромвель вас добре винагородить.

— Так. І не втрачу його заступництва.

Він здивовано глянув