Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

табуреті, сидів Марк. Це було доволі дивне видовище. Він зняв сорочку, оголивши білі мускулисті груди, і пришивав до коміра агатові ґудзики з вишуканим різьбленням. З десяток голок, кожна з довгою білою ниткою, були встромлені в його гульфик, об’ємний за останньою модою. Я ледве стримав сміх.

Марк усміхнувся своєю звичною широкою усмішкою, показавши гарні зуби, трохи завеликі для його рота.

— Сер. Я чув, що ви приїхали. Посланець від лорда Кромвеля приніс пакунок і сказав, що ви повернулися. Вибачте, що не встаю, але не хотілося б, щоб якась із цих голок висковзнула.

Незважаючи на усмішку, його погляд був насторожений; якщо я бачив Кромвеля, цілком імовірно, що про його ганьбу згадали.

Пробурмотівши щось, я помітив, що його каштанове волосся коротко підстрижене; король Генрі, сам підстригаючись коротко, щоб приховати лисину, яка постійно збільшувалася, наказав усім при дворі наслідувати його приклад, і це стало модним. Новий стиль добре пасував Маркові, а я вирішив залишити довге волосся, бо воно краще личило до моїх вугластих рис обличчя.

— А Джоан не могла пришити?

— Вона готувалася до вашого приїзду.

Я взяв товсту книгу зі столу.

— Бачу, ти читав мого Макіавеллі.

— Ви сказали, що можна, задля розваги.

Зітхнувши, я опустився у своє м’яке крісло.

— І він тобі сподобався?

— Не дуже. Він радить своєму володарю вдаватися до жорстокості й обману.

— Він вважає, що ці речі необхідні для успішного правління і що заклик письменників-класиків до чеснот ігнорує життєві реалії. «Якщо правитель, який хоче діяти чесно, оточений недобросовісними людьми, його падіння неминуче».

Він відкусив шматочок нитки.

— Гірка приказка.

— Життя Макіавеллі було гірким. Він написав свою книгу після того, як князь Медічі, якому вона присвячена, віддав його на тортури. Краще нікому не розказувати, що ти її читав, якщо повернешся у Вестмінстер. Цього там не схвалять.

Він підвів очі, вхопивши натяк.

— Я можу повернутися? Чи лорд Кромвель…

— Можливо. Ми ще поговоримо за вечерею. Я втомився і хочу трохи відпочити.

Я насилу підвівся з крісла і вийшов із кімнати. Марку не зашкодить трохи помучитися.

Джоан добре попрацювала; у каміні яскраво палахкотіло вогнище, а на ліжку була підбита пухова перина. Свічка горіла на столі біля моєї найціннішої власності — примірника нового видання Біблії англійською мовою. Я відчув умиротворення, коли побачив її, — освітлена, у центрі кімнати, вона привертала увагу. Далі розгорнув книгу і провів пальцями по готичному друку, глянцева поверхня якого виблискувала у сяйві свічки. Поруч лежав великий пакет документів. Я розрізав кинджалом печатку, твердий віск розтріскався на червоні уламки і впав на стіл. У пакеті був лист із дорученням, написаний енергійним почерком Кромвеля, переплетений том «Комперти» і документи, що стосувалися візитації до Скарнсі.

Я постояв якусь хвилю, дивлячись через вікно з ромбічною решіткою у мій сад, оточений муром, тихий і спокійний у сутінках. Мені захотілося бути тут, у домашньому теплі й затишку, коли настане зима. Я зітхнув і ліг на ліжко, відчуваючи, як посмикуються, поволі розслаблюючись, втомлені м’язи спини. Завтра на мене чекала ще одна довга подорож, а щороку вони ставали дедалі важчими і болючішими.

Моє каліцтво виявилося, коли мені було три роки. Я почав вигинатися вперед і вправо, і жодні корсети не могли цього виправити. До п’яти років став справжнім горбанем, яким залишаюся і донині. Я завжди заздрив хлопчикам і дівчаткам біля нашої ферми, які бігали і бавились, а я міг лише пересуватися крабом, з чого вони і насміхалися. Іноді в сльозах скаржився Богові через цю несправедливість.

Мій батько мав багато акрів пасовищ для овець і ріллі поблизу Лічфілда. Для нього великим горем було те, що його син ніколи не зможе працювати на полі, адже я був його єдиною дитиною, яка вижила. Я відчував це тим більше, що він ніколи не дорікав мені за неміч; він просто одного разу тихо сказав, що коли через старість уже не зможе сам працювати на фермі, то призначить управителя, який, можливо, після його смерті працюватиме на мене.

Мені виповнилося шістнадцять, коли прибув управитель. Я пам’ятаю, як стримував образу, коли одного літнього дня в будинку з’явився Вільям Поер, великий темноволосий чоловік із рум’яним відкритим обличчям і сильними руками, що обхопили мою долоню мозолистою хваткою. Мене познайомили з його дружиною, блідим гарненьким створінням, і з Марком, тоді міцним кучерявим малюком, який чіплявся за її спідниці й вирячувався на мене, тримаючи в роті брудний палець.

На ту пору було вирішено, що я поїду до Лондона на навчання в Колегії адвокатів. Поширене явище серед тих, хто бажав фінансової незалежності для сина, — а той мав хоч краплину мізків, — відправити його вчитися на адвоката. Мій батько сказав, що знання законів дасть змогу мені не тільки заробляти гроші, але й наглядати за роботою управителя. Він думав, що я повернуся до Лічфілда, та цього не сталося.

Я прибув до Лондона 1518 року, через рік після того, як Мартін Лютер прикріпив свій виклик Папі на дверях церкви Віттенберзького замку. Пам’ятаю, як важко було звикнути до шуму, до натовпу — і передусім до постійного смороду — столиці. Але на заняттях і в помешканнях я швидко знайшов гарну компанію. То були дні протистоянь, фахівці із загального права виступали проти дедалі поширенішого застосування клерикальних законів. Я підтримував тих, хто доводив, що королівські суди втрачають свої виключні права — адже якщо предметом суперечки є зміст договору чи наклеп, що до того має архідиякон? Це було не просто цинічне бажання втрутитися в чужі справи; Церква, наче великий спрут, просунула свої щупальця в усі сфери життя країни — усе заради прибутку і без жодних на те підстав у Писанні. Я прочитав Еразма і побачив у новому світлі свою рабську прив’язаність до Церкви, яку переживав замолоду. У мене були особисті причини для особливої неприязні до монахів, а тепер переконався, що це було виправдано.

Я завершив навчання і почав налагоджувати контакти та вести справи. У мене виявився несподіваний дар до дебатів у суді, що створило добру репутацію серед найчесніших суддів. І наприкінці 1520-х років, якраз коли проблеми короля з Папою через розірвання його шлюбу з Катериною Арагонською почали викликати суспільний резонанс, мене познайомили з Томасом Кромвелем, колегою-юристом, який тоді швидко просувався на службі в кардинала Вулсі.

Я познайомився з ним в неформальному дискусійному товаристві реформаторів, яке збиралося в лондонській таверні, — таємно, адже багато книг, які ми читали, були заборонені. Він почав підкидати мені роботу з