Читати книгу - "Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен"

Розділ четвертий

Лінус стояв у проймі дверей і вдивлявся у темряву. Хоч як силкувався, не міг роздивитися нічого, крім темно-червоної килимової доріжки.

Сумнівався він лише мить, а потім підняв лампу й пішов усередину, беззвучно ступаючи по м’якому килиму. Аж тут різкий звук змусив його підскочити. Двері пастки за ним зачинилися. Він кинувся назад, щоб спробувати їх відчинити, але світло лампи вихопило з темряви щось блискуче.

На столі лежав череп тварини, немовби зроблений із золота. В очницях сяяли червоний і зелений коштовні камені, великі, як виноградини. Біля черепа лежав вигнутий срібний кинджал із руків’ям у формі вовка. На вигляд кинджал здавався дуже гострим.

Лінус повернув коліщатко на лампі, що регулювало полум’я. У кімнаті стало світліше, і хлопчику перехопило подих.

Навколо нього аж виблискувало від усяких скарбів. Купи золотих монет. Ящики й скрині, наповнені ланцюжками й перлинними намистами. Персні, браслети й коштовне каміння найрізноманітніших форм і барв. Золоті й срібні фігури чудернацьких тварин і птахів. Чорні мерехтливі кам’яні кристали, довші за Лінусові пальці. На столі — стара колода карт, обмотана потертим шкіряним ремінцем.

Він побачив глобус з бурштину і підійшов роздивитися його зблизька. Усередині висіла невеличка фігурка, схожа на людську, якщо не зважати на кабанячі крила й щось на зразок скорпіонячого хвоста. У маленьких блідих очицях фігурки було щось таке, від чого Лінуса кинуло в дрож. Здавалося, що ті очі його бачать. Хлопчик незграбно повернувся спиною до глобуса й постарався звільнитися від цього неприємного відчуття.

І в цю мить він побачив щурячу нору. Але це була не звичайна щуряча нора для звичайного невеликого щура. Ні, нора призначалася для когось навіть більшого за Лінуса.

Він згадав про сліди в коридорі. Може, саме час повернутися? Лінус невпевнено підніс лампу ближче до отвору. Потім простягнув туди руку з лампою. Він дуже боявся, що хтось схопить його за руку.

У невеличкій кімнаті було порожньо. Тільки дірка зяяла в підлозі. Хлопчик нахилився до неї і обережно зазирнув, та враз відсахнувся — там було глибоко. Дуже глибоко. Так глибоко, що Лінус вирішив лягти на живіт і підповзти до краю дірки. Навіть із лампою він однак не бачив дна. Зате побачив, що зі стінки ями стирчать зігнуті залізні прути, немов щаблі драбини, — просто в темряву.

Щось тут було не так. Якщо він не помиляється, ця кімната має бути якраз над їдальнею. І він був певен, що не бачив там ніякого вертикального тунелю. То куди ж веде ця яма?

У Лінусовій голові відбувалася мовчазна битва між цікавістю й обережністю. Доволі швидко перемогла цікавість.

Залізні щаблі були холодні. Тримати лампу під час спуску теж виявилося непросто. Раз по раз Лінусові доводилося зупинятися, щоб перепочити. Стіни ями вкривали грубі дошки, як і в кімнаті нагорі. От лишень що далі він спускався, то грубші ставали дошки. Зараз вони вже скидалися на колоди. А дна досі не видно.

Лінус знову зупинився відпочити. Він не чув нічого, крім власного дихання. І раптом подумалося: а якщо під ним зараз причаївся хтось невідомий? І якщо він схопить його за ноги? Лінус нахилився і спробував посвітити вниз, та мало не впав із залізних щаблів. Намагаючись втриматися, він впустив лампу, вона полетіла вниз — і навколо хлопчика запанувала суцільна чорнюща темрява. Він якомога міцніше тримався за щаблі. Тепер він змушений підніматися назад, але без лампи не бачив навіть своїх рук, довелося рухатися навпомацки.

Лінус торкнувся стіни. Вона була вогка й холодна.

— Камінь? — вигукнув хлопчик і злякався власного голосу.

Пролунало це ніби в печері.

Лінус глянув униз. Йому здалося, що десь далеко він побачив світло. Либонь, його лампа впала на щось м’яке і не розбилася. Схоже, спускатися було ближче, ніж підніматися, подумав хлопчик. Якби йому вдалося підняти лампу, він знов був би зі світлом.

Тож Лінус знову посунув униз. Маленька цятка світла наближалася, збільшувалася, і нарешті він став на щось ногами.

Але світло, на яке він ішов, було не від лампи. З ями відкривався вхід у величезну печеру. Увесь її внутрішній простір світився ніби сам собою, без жодного ліхтаря чи смолоскипа. Склепіння підпирали схожі на дерева кам’яні колони, вкриті якимись знаками й візерунками. Стіни прикрашені зображеннями людей і тварин.

Але найбільше впадали у вічі величезні кам’яні ворота в протилежному кінці зали. Лінус ступив кілька кроків і ледь не перечепився об кам’яне коріння дерев-колон. Воно розляглося скрізь підлогою від однієї стіни до іншої. Хлопчик пішов до воріт. Майже перед ними він наступив на одну з плит на підлозі. Просто посеред неї відкрився отвір для ключа. Це було дивно, здавалося, чогось тут бракує.

Лінус одразу подумав про великий ключ з-під долівки. Він мав би підійти. Потім згадав руку, яка забрала ключа. Десь тут ховався той, хто відчинив вхід у яму.

Лінус пройшов крізь ворота. Зупинився і сторожко прислухався. Якби ворота раптом стали зачинятися, він був би готовий вискочити. Минула, мабуть, ціла хвилина, перш ніж він пішов далі.

Приміщення за воротами відрізнялося від попереднього лише картинами на стінах. От тільки зображено на них не людей чи тварин. Зі стін дивилися загадкові істоти, схожі на фігурки в кімнаті за сходами.

У кінці зали починався новий тунель. Лінус вагався. Мабуть, йому варто повернутися. Він має наглядати за Ліннеєю. Що, як той пацюк знову повернувся в будинок?

Але щось нестримно тягло його до тунелю, щось таке, чому несила було опиратися. Він підійшов до отвору й зазирнув досередини. Зовсім не так, як у печері. Природні кам’яні стіни плавно переходили в масивні плити, немовби десь посередині вони сплавилися разом.

Лінус зайшов у тунель. Одразу відчув, що тут все інакше, не таке, як у печері. Він почувався як порушник кордону.

Тунель перед ним розділився на два. У правому відгалуженні все губилося у темряві. У лівому ж було видно вигин.

«Я тільки дійду туди й одразу повернуся, — подумав Лінус. — Просто гляну, що там за рогом».

Він ступив кілька кроків, дійшов до вигину й глянув за нього. Суцільна пітьма. Хлопчик чекав, щоб очі звикли до темряви, аж тут несподівано світло з печери стало яскравіше й змінило колір.

А потім почулися кроки.

Лінус швидко обернувся і нажахано відсахнувся. Хтось — чи щось — різко кинувся до нього. Жовті очі дивилися через прорізи полірованої сталевої маски. Метал виблискував у яскраво-зеленому світлі ліхтаря, що його істота тримала в одній з чотирьох тонких рук. Тіло вкрите темним плащем, але і без того Лінус побачив більше, ніж хотів. Голова істоти піднеслася аж до стелі тунелю, щоб наступної миті опинитися просто перед очима хлопця. Жовті очі звузилися. З-під маски почулося лиховісне сичання.

Лінус розвернувся і побіг. Він оминув поворот, навіть не думаючи, що