Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

     Марк.

     Ледве спровадив подругу. 

     І що це на неї найшло? 

    Чим більше нав’язливо вона поводиться, тим більше виникає бажання, навпаки, віддалятися від неї. Відчуваю задуху в її обіймах… Наче Інна перекриває мені кисень. 

     З її боку це зовсім не про любов. Швидше, бажання отримати мене, як той клятий трофей, будь якою ціною, і попри все. Навіть всупереч моєму стійкому небажанню. Адже на самому початку була умова, яку доречі, сама ж вона й запропонувала - стосунки заради сексу! От тільки наш зв'язок швидко трансформувався, і вже не нагадував початкову форму. Все почало зводитися  до її бажання, щоб я був виключно з нею…

     Нарешті повертаюся до свого будинку.

    Наливаю в келих з льодом трішки віскі і зручно вмощуюся в кріслі. Заплющую очі. Щойно я це зробив, як знову бачу образ тої співачки. Її голос ніжно лунає, наче плавно тече потічок… так солодко і хвилююче водночас. 

     Та гіркий присмак розчарування знову стискає серце. 

   Добре, не буду приховувати, я мав певні наміри. Хотів якщо не поговорити з таємничою незнайомкою, то принаймні хоча б дізнатися хто вона. Але сталося зовсім не так, як я сподівався.

     Інна хвостом волочилася за мною, контролюючи кожен мій крок. І своїми діями лише зайвий раз підтвердила моє бажання покінчити з стосунками, які перетворилися в задушливі. Я точно не її іграшка, не той, завдяки кому вона може втілювати в життя будь-які свої забаганки. Не той, кого врешті решт вона всіма правдами та неправдами потягне під вінець. 

     Наївна думає, що я повний бовдур і не розуміюся в її спробах завагітніти будь якою ціною… 

   Зробив ще ковток і поглянув на картину, яку вранці повісив на стіну. На ній намальований витончений силует таємничої незнайомки. Великий чорний капелюх, який приховує обличчя. Лише червоні губи: пристрасні, яскраві, хвилюючі… видніються. 

    Замовив у свого знайомого художника і той так чітко вловив усі тонкощі. До трепету, захоплення, щему в серці. 

     Хто б сказав, що я тридцятирічний чоловік ось так, як хлопчисько здатен закохатися в чарівну незнайомку, у плід фантазії, у голос… не повірив би. Покрутив пальцем у скроні, назвав би “божевільним”! А зараз сам божеволію, бо не знаю чи зустріну колись її знову. Не знаю хто вона, звідки. Чи публічна особистість, яка не бажає щоб її впізнали. Чи, навпаки, скромна дівчина, яка співає, бо отримує від цього задоволення, і не планує ставати знаменитістю. 

     Від невеликої порції віскі, м'язи поступово почали розслаблятися, приємне тепло розходиться тілом, яке стало наче ватяне. Все більше почав занурюватися в царство Морфея, а очі самі по собі заплющуватися. 

      Скинув сорочку та решту одягу й перебрався у ліжко. Обійняв подушку, уявляючи вже майже уві сні прекрасну незнайомку і солодко заснув. 

      Емілія. 

- Еміліє! - крізь сон чую голос батька і не в змозі відкрити очі. 

     Повіки наче з заліза. Як і не було того сна, і ночі не було. Вже мовчу про те, що снився той тип із клубу. Він мене переслідував, і намагався зірвати з голови мого капелюха. З'явився нізвідки прямо на сцені під час виступа. 

     Дивно! До чого б це? 

    Чи вірю я у віщі сни? Не знаю! Не доводилося проводити паралелі. Може тому, що я вкрай рідко бачу настільки яскраві та реалістичні сноведіння, щоб пам'ятати їх з настанням ранку. 

- Еміліє! - стукіт у двері моєї кімнати стає сильнішим.

- Зараз тату, секундочку! - вигукую  у відповідь і спросоння мляво намагаюся знайти свій халат, який десь вчора пристроїла. 

     “Нарешті!”

     Тягну за рукав, кінчик якого звисає з під ковдри. Швиденько одягаю й, відчиняю двері.

- Ти бачила котра зараз година? - запитує невдоволено, а очима ковзає по моїй кімнаті.

     От же ж його бажання все контролювати та підозрілість! Невже й справді може подумати, що я настільки відчайдушна, що можу привести до кімнати якогось хлопця? 

- Ні тату, не звернула увагу! - відповідаю йому та чимчикую за ним до кухні.

     Отже досі ще не снідав, вперто мене чекав. 

     Поглянула на годинник, який висить на стіні. 

    Нічого собі, пів на одинадцяту. Не дивно, що пішов мене шукати. Рідко дозволяю собі так довго спати. Але ця ніч була іншою: з пригодами, адреналіном і не самими приємними знайомствами. Тому не дивно, що я так погано спала, а вранці ледве прокинулася.

- Каву? - цікавиться в мене. 

- Так! Дякую! - киваю, а сама не можу зрозуміти неприємного передчуття чогось, що ось-ось має статися. 

- У нас сьогодні гості! - не забарився батько. 

     “А ось і перший дзвіночок!”

- Гості? - настороженно перепитую я. 

     Чому в мене така реакція, запитаєте Ви. Та тому, що до нас вже майже “сто років” ніхто не приходив. Близькі родичі не рахуються, та й то це було вже так давно. 

      Та ця домівка перетворилася вже на “келію” чи неприступний замок, в якому мене заточили.