Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Вихідні пролітають швидко.

Каріна весь вільний час проводить зі мною. Але від цього не легше.

Надвечір неділі мене більше не лякає потреба йти завтра на роботу, навіть тішить. Каріна тут ні до чого… Я така людина – горе волію переживати наодинці.

Від її співчутливих усмішок і пильних поглядів ще гірше. Вона стежить за кожним моїм рухом, наче я зараз зроблю якусь нісенітницю. Мені хочеться сказати «я в порядку» для того, щоб вона трохи розслабилася і приділила увагу собі.

Хочу піти до людей, які не знають, що мені потрібно співчувати, що я жертва.

У понеділок я заходжу до ванної і розумію, що там немає жодної звичної речі. Вони всі залишилися вдома. Моя зубна паста. Гребінець. Дезодорант. Резинка для волосся. Прощай, комфорт.

Навіть крапель від сухості очей, які рятують мене після сидіння за комп'ютером чи сліз, тут немає.

Я дивлюся на себе в дзеркало, вирішуючи, що робити далі.

Можливо, все-таки треба поїхати додому і взяти найнеобхідніше?

Точно треба, інакше як жити тут чи ще десь? Як ходити на роботу?

Зрештою, я маю право на зручності. Доведеться себе пересилити.

Я одягаю вчорашній одяг, накидаю на плечі світлий піджак.

Вдома волію ходити у зручному та натуральному. Футболка і штани – те, що треба. «А якби ходила у гарній еротичній білизні, врятувала б свій шлюб?» — Запитую я у себе… За вихідні ноги відпочили від незручних туфель, і я почуваюся досить впевнено, навіть добре.

– Підкинути тебе до будинку? – Запитує Каріна.

Ну ось знову.

Про що я й говорила.

«Просто дайте мені спокій».

– Ні. Я сама. Карін. Я маю гроші, я доїду сама.

– Вибач. Я переживаю за тебе.

– Я знаю. Але не треба.

– Хто, як не я? – каже вона і, не чекаючи відповіді, вислизає на вулицю. – Ходімо, я трохи запізнююся.

Ми розходимося біля перехрестя.

Каріна повертає праворуч, йде до маленького салону краси, який вони відкрили на гроші батьків Каріни та Аслана кілька років тому.

Я повертаю вліво і викликаю таксі.

Машина приїжджає швидко, а на місці водія сидить чоловік, який чимось нагадує мені Даміра. У мене перехоплює подих. Таке ж чорне волосся і гострі вилиці. Але обличчя – інше.

Я сідаю назад. Радію, що таксист не з тих, хто втягує пасажирів у буденні розмови. Мені треба підготуватися. Морально. Одягти броню на серце та посмішку на обличчя. Якщо пощастить, Даміра не буде. Але він може не піти в офіс. Коли ти син власника, тобі прощають невеликі, кхм, слабкості.

Я не знаю, про що з ним говорити.

Точніше…

Ми маємо дуже багато обговорити.

З чого почати?

Дитина змінить багато чого. Але сама я поки що не розумію, чи хочу щось кардинально змінювати. Без моєї раптової вагітності я бачу все справжнім, без прикрас. Чоловіка свого бачу справжнім.

Чи згадував він про мене?

Думав, що скаже під час наступної зустрічі?

Якщо він розлюбив мене, якщо пішов на зраду, то хіба дитина щось змінить?

Дамір не покохає мене заново.

Від усіх цих думок мені стає неприємно.

Зрештою, я на місці.

Озираючись, я бачу чоловікову машину біля будинку. Що ж, мені не пощастило. Але очікуване емоційне цунамі не навалюється на мене. Я пам'ятаю, навіщо я тут. Саме сьогодні – не для розмов, а щоб зібрати необхідні речі та піти.

Точніше, поїхати.

Я дістаю із сірої сумки ключі та відчиняю двері.

На перший погляд – будинок порожній.

Я нічого не чую.

Не чую жіночого сміху, скрипу ліжка. Не бачу нових речей. Вже легше.

Нехай я й прожила в будинку два роки, сьогодні він здається мені чужим.

До чого ж це дивне відчуття! Заходити додому і відчувати себе злодійкою, відчувати, що на тебе не чекають і твій прихід може розчарувати чоловіка. Я сідаю на диван, даючи собі секундну перерву. Зберись. Я маю бути сильною!

В кімнаті нічого не змінилося.

І стіл мій улюблений на місці. Я добре пам'ятаю, як ми з Даміром обирали його.

Прямо в магазині вирішили, що «робитимемо абсолютно все, що захочемо». Не будемо наповнювати повсякденність безглуздими правилами та заборонами. Тому… Якщо захочеться поїсти перед телевізором, то обов'язково зробимо це.

Він усміхався, коли казав це…

Ми сиділи на вибраному дивані і безтурботно смикали п'ятами, як діти.

Я уявляла, що саме тут скажу Даміру про вагітність. Знаю, що є десятки креативних способів зробити це, наприклад покласти записку в шоколадне яйце, засунути в торт або принести роздрукований знімок. Та я уявляла все інакше: спокійний вечір, ми удвох, свічка на столі, наш тихенький сміх.

Я романтична дурепа?

Безперечно, я романтична дурепа.

Але в той момент, як я соковито опускаю долоню на своє чоло, намагаючись припинити нарешті піддаватися сентиментам, до кімнати входить Дамір. Його поява охолоджую мене, мов ляпас. Занурює в минуле, яке ще недавно було справжнім, буденним і звичним мені.

***

Дамір відкладає телефон, показуючи, що готовий приділити мені увагу.

На ньому біла сорочка та джинси.

Начебто все, як завжди, але я помічаю деталі.

Коли він прасує собі одяг, то забуває про клаптик тканини за коміром. І пояс на штанах в нього не той, що завжди. Дамір, мабуть, не знайшов його в горі одягу, яку він влаштовує за найменшої нагоди. Наш будинок через тиждень перетвориться на холостяцьку оселю.

– Я сподівався, що ти повернешся… – каже він.

– Правда?

Піднявшись, я поправляю піджак. Дамір зупиняється біля шафи.

– Нам потрібно поговорити.

– Про що, Даміре? – я втомлено обходжу його, намагаючись тримати себе в руках, і піднімаюсь нагору, до нашої кімнати. – Здається, ти сам минулого разу наполягав, що все зрозуміло. Я згодна.

– Мені дуже шкода, що це вийшло, як у… Якомусь дешевому серіалі, Віт, – він іде позаду, відстаючи на три сходинки.