Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

От не хотів я вибиратися з дому, як знав, що до добра це не доведе. І на дзвінки не відповідати звик - та мені й не дзвонив ніхто, окрім Сергіївни, але й та не була наполеглива - подзвонить раз на день, почує, що я живий, і не дістає більше. А цей номер ледь з розуму мене не звів - години дві наярював. У мене бодун страшенний, голова розколюється, у роті - наче сорок голубів насрало, і нудить так, наче готовий легені виблювати, а номер дзвонить і дзвонить. Настирливий який!

Звісно, можна було просто вимкнути телефон, але я так не робив. Тепер ніколи. Одного разу вимкнений телефон коштував життя мого батька: у нього інфаркт стався, а я на побаченні з подругою, вирішив, що нічого від грудастої пасії не повинно відволікати...

Швидка на виклик їхала три з половиною години. Мама дзвонила мені двадцять вісім разів, але дізнався про це я вже вранці, коли спромігся увімкнути смартфон. Проклинав себе за той вечір, і буду проклинати вічно. Хоча який сенс... батька не повернеш, та й мама пішла слідом за ним через два місяці, не змогла жити без свого Андрійка. Моїх батьків не стало, і все через чортовий вимкнений телефон.

Я відтоді ніколи його не вимикаю. Навіть в окопі завжди увімкненим тримав - по селах бігав, заряджався, побратими з мене сміялися, кепкували - «Назар від коханої дзвіночка чекає, місця собі не знаходить».

"Ага, від коханої" - кивав я. А що ще казати? Що пояснювати?

Мені просто треба. Знаю, що батьки мені більше ніколи не зателефонують і про допомогу не попросять, але для мене вимкнений телефон - все одно що навиворіт себе вивернути - пекельно боляче і дуже страшно.

Слава Богу, ніхто мене особливо дзвінками не дошкуляв останнім часом, тож мобільник просто валявся під ліжком, але сьогодні невідомий абонент вирішив винести мені мозок. І я не витримав - на дзвінок не відповів, але вирішив усе ж таки прослухати голосове повідомлення - ну мало що там трапилося в цього невгамовного абонента.

Пожалкував одразу ж - тієї ж секунди, як почув неприємний жіночий голос, що волав щось про авто, залишене в Румунії, форс-мажор, і Сергіївну на межі зриву. Нічого з її слів не зрозумів, але за Сергіївну не на жарт злякався і тому не зміг проігнорувати.

Так-сяк змусив себе піднятися, так-сяк зібрався. Сів у машину. Руки тряслися, як у справжнього алкаша. Точніше одна рука. Біонічний протез зі спокійною впевненістю відливав блискучим покриттям і не рухався. Так і не зумів я за три місяці з ним потоваришувати - ліньки було вчитися, на реабілітації ці безглузді ходити, навчився хіба що пляшку тримати, а більшого мені й не потрібно було весь цей час. І ось зараз я з нелюдськими зусиллями змушував рухати пальцями, але ніяк не виходило завести машину і перемкнути коробку передач.

Я машину давно не водив, а з перепою за кермо сідати - просто незаконно, але я б наплював на правила. Аби тільки не збити нікого та не врізатися, а якщо сам у дерево вліплюся або там у кювет вилечу - так це навіть на краще.  Я цього, можна сказати, навіть хотів.

Не був би таким боягузом безхребетним - давно б укоротив собі вік. Та духу не вистачало. І командир наказав: "Не смій! Думати навіть про таке не смій! Ти вижив, доля тобі другий шанс дала. В інших відібрала, тобі віддала. Живи! І живи так, щоб перед загиблими товаришами не було соромно. За них за всіх живи!".

А я не вмів. Не вмів я жити. Ніяк не вмів. А так, щоб ще й не соромно... Та якби я міг помінятися з ними місцями, з радістю це зробив би! Скільки побратимів полягло. І в них були сім'ї, діточки... А я що? Бур'ян, сухостій, нікому не потрібний одинак. У тридцять чотири - ні дружини, ні дітей. З дівчиною, з якою два роки жили разом, розлучилися перед війною - не зрозуміла вона мого завзяття батьківщину захищати, не стала чекати. Батьки померли. Із сестрою не спілкувалися ще з 2014-го, посварилися вщент: вона в Крим поїхала, заміж там за росіянина вийшла. І хрін би з нею - кохання, нічого не поробиш, я б зрозумів, так вона мене чогось вчити надумала, мізки промивати, мовляв, і мені в Росію треба, там гроші, життя, перспективи, а Україна - це і не держава навіть, так, фікція, її взагалі треба стерти з лиця землі...

На цій ноті наші доріжки й розійшлися. Я свою країну дуже любив. Померти за неї був готовий. Шкода, не помер...

Не знаю, навіщо мене Господь живим залишив. Я не потрібен нікому - ні друзів, ні рідних. Тільки тітка хіба що залишалася, та фірма невеличка. Об'єднав їх, дві своїх цінності - і фірма в надійних руках, і тітка при ділі, - а тепер що є сил тікав від обох. 

Сил не було. Спілкуватися з тіткою було важко: вона мозок виносила, діставала страшенно, психлікарнею лякала, благала лікуватися, просила взятися за розум. Втомився я від її криків і стогонів, і відповідати на дзвінки зрештою став через раз, уникав її всіляко. А на фірму ще до цього забив - коли до ЗСУ вступив, не до фірми тоді було, завдання стояли важливіші, а після, як повернувся, то все сенс втратило. Саме життя марним стало, куди там фірмі якійсь дурній...

Завести машину так і не вдалося, і я плюнув. Поїхав на таксі.

Закачало страшенно, як не вирвало сам не знаю. І радіо ще це. Як увімкнув музику таксист недолугий, мене ледве не вирубило просто там - від несподівано гучного звуку, по мозку так болем полоснуло - немов серпом розпеченим хтось пройшовся. Я насилу зміг проговорити, щоб тихіше зробив. Мігрень скрутила так жорстко, думав прямо там і подохну. Огидне відчуття. Часте. Ніби міна в голові розривається, а потім чорна діра утворюється і мене всього в неї затягує.