Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

Наступні дні витратила на те, що ховалася від тих хто жив зі мною під одним дахом. 

Думаю не помилюся, якщо припущу, що Вам цікаво, чому Данієль у свої майже 23 роки досі залишається жити з нами. Я що знову думаю про нього? 

Здається я відволіклася. Так от! У квартирі, яку він нещодавно придбав у нашому містечку зараз грандіозний капітальний ремонт, тож моя люба мачуха люб'язно запросила його пожити трішки з нами. 

І я тепер кожного ранку можу спостерігати за тим як він рано вранці займається спортом, бо вікна моєї кімнати якраз виходять у садок. Саме ці заняття і є поштовхом прокидатися рано вранці, щоб тихенько та непомітно повитріщатися на нього крізь вікно. 

Ясно, що в свої шістнадцять напівоголених чоловіків бачила хіба що по телевізору. Але відповідно своєму вікові, розумію, що його тіло ідеальне. Широкі плечі, плаский живіт, думаю Ви вже й так все собі уявили, який сенс продовжувати перераховувати його численні принади. 

Хтось з Вас порадить: “Агов, дівчино, не закохайся!”

Пізно! Бо вже й так, причому по самісінькі вуха. 

Те саме перше дівоче кохання. Тремтливе, боязке, з рожевими та яскравими фантазіями і мріями про прекрасного принца, який врятує тебе з башти, перемігши дракона. 

Але принц уперто мене не помічав. 

Хоча ні! Один єдиний раз все ж таки був, коли він помітив мою присутність. Декілька днів тому. Я до ночі засиділася у садку, а коли спохватилась котра година, мляво почимчикувала до будинку, на ходу позіхаючи. 

- Ой! - сполохано зойкнула.

Відскочила, бо двері чорного ходу раптово відчинилися й, чиясь постать майже збила мене з ніг.

- Не бійся Поліно! - Данієль схопив мене за комірець светра, щоб я не впала від втрати рівноваги. - Це лише я. 

Тоді він виглядав геть по іншому. Чорні джинси, косуха… 

Невже у порядного і хорошого хлопця є свої потаємні секретики? Як же ж цікаво!

Добре що досить темно, щоб розібрати, як моє обличчя одразу почервоніло. І те як я тоді тремтіла, так хочеться вірити, що він теж не відчув. 

Лише невеликий ліхтар, який прикріплений на стіні будинку дає можливість роздивитися його. Виглядає страшенно круто! 

- Це буде наша маленька таємниця. - підморгує мені. - Тримаєшся?

- Та-ак. - намагаюся стриматися та не витріщатися так на нього.

- От і добре! - салютує, приклавши два пальці до свого чола, йде геть. 

Та вже вдень Клара звідкись дізналася і вони з Данієлем навіть посварилися з цього приводу. Присягаюся, що це була не я. Ніколи б не видала його таємницю. 

Данієль зауважив, що в свої двадцять три роки може вирішувати самостійно, що і коли йому робити. Клара ж апелювала, що доки він мешкає у цьому будинку то має виконувати певні правила. Тому він зібрався й пішов. Тепер приходить вдень до батька і вони удвох довго сидять в бібліотеці, вирішуючи свої чоловічі справи.

Татко й не приховував, що йому подобається спокійний і розважливий Данієль. Тому не цурається розповідати йому про справи свого бізнесу. Навіть влаштував пасинка в свій головний офіс на керівну посаду.

Але не сумніваюся, що Данієль вирішив, що здала його саме я. Начебто і дрібниця! Навіть готова погодитися з Вами, але з таких прикрих, маленьких дрібничок складується думка про людину. 

От так до переліку моїх вад додався ще один, що не вмію тримати язика за зубами!