Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

простягнутій тремтливій руці. Я хочу здмухнути цю луску, щоб вона розвіялася, але ви встигаєте вчасно стиснути кулак, і мій подих розбивається об ваші пальці, з-під яких за мить постає нова кулька з фольги. Ви округлюєте її, вона твердішає у ваших приречено схвильованих рухах. Ви дивитеся на неї. Ви дивитеся на мене, щоб і я засвідчив цілісність того, що ви щойно витворили. Підходите до дверей. Старенькі зупиняються, замовкають, їхні очі стежать за траєкторією руху вашої руки і блискучої кульки, що падає на землю. Вони зриваються з місця, мчать до купи сміття, щоб знайти це сріблясте щось, що промайнуло в повітрі. Я певен, ми ще знайдемо цю кульку серед дрантя якоїсь іншої небіжчиці.

Чому ви затуляєте обличчя руками, матінко? Ви втікаєте коридорами, галереями, двориками, клуатрами, старі вас переслідують, просять вас: зсохлі обличчя, закислі благальні очі, чийсь приглушений голос, адже шаль захищає її вуста від уявного холоду, від уявної зарази, інший хриплий голос, прокурений цигарками, пропитий гарячим чаєм, що відігріває задубіле тіло, простягнуті руки, що намагаються вхопити вас за убір, спинити вас, вчепитися у ваш саржевий фартух, у рукав: не йдіть, матінко, я хочу бронзове ліжко, а мені — її окуляри, які вона часом мені позичала, бо своїх я не маю, а газети читати люблю, бодай навіть старі; а мені — ковдру, бо вночі мені дуже холодно, навіть улітку, а я була її подругою, а я була її сусідкою справа, а я — зліва, я підстригала їй нігті навіть на ногах і чистила мозолі, бо в молодості робила манікюри, мене вона любила більше за Амалію, бо та брала з неї забагато грошей за прання, мої руки стискають щипці задерев’янілих пальців, зморщені обличчя вимагають невість яких речей, то мої ножички, гляньте на волосся Рафаеліто, матінко Беніто, як шкода, що ця дитина зараз геть лиса, а ще кажуть, він розтовстів, ту голку їй колись позичила я, а я — гачок для в’язання, а я — кілька ґудзиків. Ці висохлі руки набагато сильніші за мої, пальці, що вростають немов гілляччя, намагаючись мене зупинити, мене в’яжуть їхні благання і голосіння, мені, мені, матінко Беніто, я хочу, мені треба, чому ви не подаруєте мені той чай, який залишився у Брихіди, згляньтеся, я така бідна, цій не давайте, дайте мені, всі знають, що вона крадійка, обережніше зі своїми речами, вона їх може поцупити, віддайте це мені, мені, старі баби з м’якими, наче кулька з фольги, голосами, яких чи то злидні, чи то жадібність заганяє в кут, поламані нігті, брудна одежа, що спадає з їхніх тіл, їхні тіла смердять старістю, вони притуляють мене до цієї ширми з розбитими стеклами, ключ, відчиняю, заходжу, зачиняю. Я провертаю ключ іззовні. Виймаю його і кладу в кишеню фартуха. Господи, нарешті! Вони залишилися припадати пилом, ув’язнені за дверима. Крізь дірки у склі вони просовують руки, їхні обличчя скривлені у гримасах… гомін їхніх благальних голосів стихає.

2

Парами чи групками старі покидають кухню, неначе прощаючись: вони не йдуть спати, вони йдуть возз’єднуватися з темрявою. Голоси дотлівають, немов вугілля в кухонному просторі, поміж лав, брудних мармурових столів, на яких стоять недоїдки, гір каструль, що височіють у раковинах, наче пам’ятники кіптяві й жиру, у міру того, як минають години, а за ними хвилини, що ніяк не минають.

Останніми йдуть шестеро старих, які завжди всідалися за найближчий до жару печі стіл разом із Брихідою, — гурт подружок, яких я завжди бачив поруч із Ірис Мателуною, якій вони постійно дарували солодощі й журнали і з якою знаходили собі розвагу, роблячи їй чудернацькі зачіски, немов ляльці. Я завжди сідав за той самий стіл трошки подалі. Слухаючи нескінченне бурмотіння їхніх голосів, я поволі присиплявся, аж доки не клав голову на схрещені на столі руки, після того як допивав останній ковток чаю. Я чув, як вони щось обговорювали: одна з них пошкодила собі камінчиком ногу, Брихіда розповідала, що місіа Ракель отримала з Рима поштівку від Інес, якась повторена всоте загадка, якась розповідь на розвагу Ірис, що сиділа на колінах у Рити, яка вкривала її кінчиком своєї шалі.

Тієї ночі одна з них, не пам’ятаю хто, вкотре розповідала приблизно таку історію:

Багато-багато років тому жив один дуже заможний і праведний сеньйор, і володів він багатьма землями по всій країні: на півночі цих земель височіли гори, на півдні зеленіли ліси, а біля узбережжя простягалася пустеля. Проте ніщо не могло зрівнятися з його родючими землями у місцевості, що на півночі межувала з рікою Мауле, поруч із Сан-Хав’єром, Каукенесом і Вілья-Алегре, де всі шанували його як касúка[10]. Тож коли настали темні часи, коли рік за роком зменшувалися врожаї, стояли спека і посуха, тварини труїлися, а діти народжувалися мертві або з шістьма пальцями на руці, очі селян звернулися на касика, щоб той дав якесь пояснення цим лихам.

Мав цей сеньйор дев’ятьох синів, які допомагали йому доглядати за землями, і дочку, наймолодшу з усіх, — світло його очей і радість його серця. Волосся дівчинка мала світле, немов достигла пшениця, і такою хазяйновитою була, що про її вміння господарювати говорили по всій окрузі. А як вона шила і вишивала! З лою, що вироблявся на фермі, вона робила свічки, і крім того в’язала ковдри. А влітку, коли ласі хрущі гуділи над перестиглими плодами, повітря в саду ставало синім і пряним від вогню, що його її слуги розпалювали під мідними казанами, в яких варилася шовковиця, солодкі гарбузи, айва і сливи, щоб потім стати солодощами, які сеньйорита дарувала своїм домашнім. Усіх цих жіночих мистецтв навчилася вона від однієї старої, чиї руки були спотворені бородавками і яка після смерті матері дівчинки взялася її доглядати. Повечерявши, вона ставала з чільного місця столу, за яким сиділи у своїх запилюжених черевиках її втомлені брати й батько, цілувала кожного з них по черзі, а потім зникала в коридорі, освітленим свічкою, що тримала в руці її няня, йдучи спати до спільних із нею покоїв.

Чи то через привілеї, які дівчинка надавала своїй няні, чи то за браком іншого пояснення усім тим лихам, з’явилася потреба знайти когось винного, й оскільки за темних часів снують темні думки, почав ширитися поголос. Імовірно, конюх сказав про це сировару, а може, сировар — конюху, чи садівнику, чи своїй дружині, чи племінниці коваля. Ночами групки робітників перешіптувалися, сидячи навпочіпки біля вогнища, розпаленого позаду