Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

подих, розпорошить його кімнатою, стискаючи наш подих і затуляючи наші очі, і тоді тварини, які сумирно спочивають у згортках ганчір’я, стосах старих журналів, спицях парасолі, коробках, кришках від коробок, шматках кришок від коробок, пробудяться, щоб на нас напасти. Під ліжком усе більше й більше пакунків, гляньте, матінко Беніто, і під трюмо, і між трюмо і ширмою, і за завіскою у кутку, всі вони причаїлися внизу, якраз нижче тієї лінії, якої сягає погляд.

Не стійте з опущеними руками. Ви не знайомі з цією Брихідою, приборкувачкою пилюки й даремності? Вас бентежить така Брихіда? Ах, матінко, ви не знаєте, але в цієї старої було більше потаємних закапелків, ніж у всьому будинку: гольник, ножички, шліфувальник для нігтів, клубочок білих ниток — усе впорядковане й усе на виду, на білій скатертинці. Надзвичайно зворушливо. Аж раптом вам доводиться зіткнутися з іншою, неофіційною Брихідою, яка не виставляла себе на показ на накрохмаленій скатерці, королевою цього притулку, яка й похорон мала королівський і яка зі своїх охайних вишиваних простирадл бездоганними руками й добрими очима володарювала самими лиш натяками, віддавала накази стогонами й зітханнями, змінювала життя одним порухом пальця, ні, ви її не знали, ви й не могли її знати, погляд матінки Беніти не проникає під ліжка, не сягає закапелків, краще співчувати, служити, залишатися на цьому боці, навіть якщо це означає загнати себе в могилу працюючи, як ось ви, що роками гарували поміж цих благеньких старих, оточені бовдурами, хворими, знедоленими, покинутими, катами й жертвами, серед яких неможливо визначити, хто є хто, і які постійно жаліються на холод і голод, який ви відчайдушно намагаєтеся вгамувати; вони розлючують вас анархією своєї старості, володарки всіх переваг… бідні старенькі, треба щось заради них зробити, так, ви зводите себе в могилу цим гаруванням, аби ніколи не дізнатися про зворотний бік Брихіди.

Зітхаючи, ви нахиляєтеся, щоб дістати з-під ліжка пакунок квадратної форми, загорнутий у манільський папір і перев’язаний мотузком. Я проходжуся по ньому ганчіркою і ми відразу затуляємо носи, бо по всій кімнаті здіймається курява. Ви починаєте розгортати пакунок: самий картон, у такий раніше вкладали студійні фотопортрети, прикрашені рельєфними гірляндами, із позолоченим підписом фотографа внизу — втім, фотографії всередині нема. Я виношу папір і картон надвір і починаю скидати цей мотлох на купу, яка згодом стане багаттям. До неї підлазять старенькі, прагнучи чогось собі урвати, проте речей там мало, дуже мало. Нічого. Звісно, все тільки починається. І ще не вечір. Адже Брихіда була багатою. Подейкують, навіть мільйонеркою. Треба лише трошки почекати. Старенькі чатують на своїх місцях чи походжаючи по коридору.

Усе, на що ви натрапляєте, перев’язане, спаковане, загорнуте у щось, сховане всередині чогось іншого, дірявий одяг, загорнутий сам у себе, уламки предметів, що розсипаються, щойно їх розгорнеш, ручка від кавового горнятка, позолочені галуни з пояса на перше причастя, речі, які зберігалися заради зберігання, пакування, перев’язування, консервування — цей нерухомий одноманітний люд, який не розкриває вам своєї таємниці, матінко Беніто, бо вам не стане сил витримати всю жорстокість усвідомлення того, що й ви, і я, і живі й мертві старі, всі ми — загорнуті в ці пакунки, від яких ви вимагаєте бодай якогось сенсу, адже ви поважаєте всіх людей, і якщо бідолашна Брихіда наробила стільки пакуночків, — думає матінка Беніта, поринувши в сентимент, — то певно, щоб голосно крикнути всім: я хочу зберегти, хочу врятувати, хочу захистити, хочу вижити. Одначе, матінко, я мушу вас запевнити: Брихіда мала набагато складніші методи забезпечення свого виживання, а щодо пакуночків, то всі старенькі складають пакуночки й ховають їх під своїми ліжками.

Відкриваймо пакунки, Німенький, не буде там нічого цінного, нічого, що зможе завершити вашу думку, бо нею ви боїтеся зв’язати докупи цей неоковирний висновок, і натомість ви починаєте бавитися у гру, гадаючи, що розв’язуванням вузликів, розгортанням ганчір’я, відкриванням конвертів і коробок ви зможете віднайти щось, варте того, щоб бути збереженим. Ні, все на смітник. Саме ганчір’я. Папірці. Коричнювата ватка зі слідами крові від давнішньої рани. Згорток за згортком. Хіба ви не бачите, матінко Беніто, що головне тут згортання, що сам предмет не має жодного значення? На подвір’ї росте гора зі сміття. Чути, як гуде рій старих, що порпаються у смітті, чубляться за корок, бронзову ручку дверей, ґудзики, складені в коробочку з-під чаю, устілку, ковпачок від ручки. Іноді, прибираючи у хатинці нещодавно спочилої мешканки, ми знаходимо знайомі речі: ось це чорне дерев’яне кільце, наприклад, ми викинули на сміття минулого тижня, коли померла Мерседес Барросо, яка чомусь його забрала, ні для чого, просто так, із мотлоху іншої небіжчиці, а та з іншої, з іншої, з іншої…

Беззуба стара, яка мені підморгувала, приміряє банну шапочку малинового кольору, гонорово походжаючи в такт загальним оплескам. Дора розмотує кучеряву вовну поїдженої міллю кофтини і збирає докупи шматок за шматочком, щоб потім відіпрати її та зв’язати курточку для дитини, що має народитися. Ось цей пакунок, ось він. Ви напружуєтеся, стаєте нетерплячою, саме цей пакунок має містити ключ до розуміння того, що хотіла сказати Брихіда. Ось він. Хочете розкрити його? Гаразд. Так, Німенький, акуратно розкрити, тому що Брихіда загорнула його, щоб я нарешті її зрозуміла, — ні, матінко Беніто, не обманюйте себе, Брихіда загорнула цей пакунок, як і решту пакунків, бо їй було страшно. Вона була королевою, катом, диктаторкою, суддею, але вона зв’язувала свої речі у вузлик і ховала їх так само, як старі. Я знаю, що ви благаєте, аби цей пакунок містив щось інше, окрім сміття. Я дістаю вам папір кольору кави і ви його викидаєте. За ним з’являється інший папір, тонший, зморшкуватий, ви і його рвете та кидаєте на підлогу. Навіщо ви й далі розгортаєте і рвете ці пакунки, як цей, де лежить тафта яблучного кольору, загорнута в газету — Рузвельт зі своїм песиком Фалою й усміхнений Сталін на борту корабля, — якщо ви знаєте, що нічого не знайдете? Це сірувате ватяне плічко надавало пакунку м’якості й об’єму. Ви риєтеся в ньому, рвете плічко своїми нетерплячими нігтями, від чого вата падає долі. Залишається твердий пакуночок, який ви тримаєте між вказівним і великим пальцями. Ви відгортаєте шар запліснявілого полотна і трошки стискаєте пакуночок, так, так, о Господи, там щось є усередині, щось тверде, щось певне, якась річ, яку я зараз так захоплено намацую. Затверділими пальцями ви відгортаєте полотно: кулька з фольги. Ви шматуєте її, рвете, фольга перетворюється на луску у вашій