Читати книгу - "Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін"

Мушу віддати належне витримці Тимура й Влада. Тиша, що відчутною напругою висить у повітрі ресторану їх мало бентежить, швидше мені допікає. Вони спокійно п'ють вино, смакують страви, поки мені шматок у горлянку не лізе. Зрештою, теж берусь за вино. Руки дещо тремтять. Страх, у новому обличчі, шепоче на вухо, що вірити їм не варто. Краще повернутися до знайомого монстра. Виспівує, мовляв, від батька знаю чого очікувати, від них же все навпаки. Вони — незнайоме зло. Принаймні саме так сприймається поведінка й пропозиція. 

Чомусь тільки зараз чую приємну мелодію, котра лунає у ресторані. Тиха скрипка бентежить ще більше. Стає тривожно. Внутрішнє напруження досягає піку. 

Розглядаю чоловіків з-під напівзаплющених очей, потай, намагаючись зрозуміти їх бажання, характери, цілі. Секунди перетворюються на хвилини, а я так і не можу розгадати нічого з того, що вони демонструють.

Видихаю. Ставлю келих на стіл й твердо дивлюся на Влада. 

— Ви обіцяєте захист мені, мамі та брату? 

Святий задоволено дивиться в очі. Ледве помітно киває. Схиляє голову на бік продовжуючи розглядати мене. 

— Тобі пасує червоний. 

Зіщулюю погляд.

— Я хочу почути відповідь. 

Чую як хмикає Тимур.

— Обіцяю, Юліано. Можеш не хвилюватися. 

— Хочу отримати гарантії. Я повинна знати точно, що не кидаю рідних на власного батька! — вимогливо заявляю. 

Очі Влада темнішають. Синій стає практично чорним. Він перекочує вино у келиху, зацікавленість у погляді стає інтенсивнішою. Вираз спокійний. Не байдужий, швидше врівноважений настільки, що заздрісно стає. Навіть я так не вмію. З роками навчилася бути покірною, щоб не викликати гнів тата, але повний контроль емоцій це недосяжна мрія. Як не намагалася, в душі вирував ураган, який знайшов вихід на папір скетчбуків.

— Ти станеш моєю нареченою, цього мало? — сухо запитує.

Тимур завбачливо мовчить. 

— Мало.

Не впевнена звідки стільки сміливості. Думаю, це вино так впливає на рішучість. Або ж з цією людиною не боюся сказати зайвого…

Святий ставить келих на стіл, спирається ліктями на його поверхню демонструючи браслети з білого золота цікавого плетіння. Чомусь одразу звертаю на них увагу, немов прикраса причаровує. Складає руки у замок, підпирає підборіддя й всміхається, знову демонструючи лінії по обидва боки від кутиків губ. 

— З кожною хвилиною все цікавіше, Юліано.  Гаразд. Укладемо договір, де я зобов'язуюсь після досягнення власних цілей звільнити маму й брата. Що скажеш? 

— Згодна, — випалюю швидше, ніж встигаю добряче задуматися стосовно його слів. 

Пізно здавати назад. Я вже погодилася.