Читати книгу - "Між нами контракт, Кетрін Огневич"

Крістіна

Як виявилося, мені доведеться жити з цим недоумком. А це означає терпіти його присутність двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Боже, ну чому мені так не щастить? За що ти мене так караєш?

Наступного дня мені довелося переїхати до нього. Звичайно ж, в університеті вже почали поширювати чутки, що ми нібито зустрічаємося, але я впевнена, що це все завдяки його підлому батьку. На щастя, коли я приїхала, цей негідник видав мені ключі від своєї квартири, а потім люб'язно провів у кімнату, в якій я була вчора. Тепер вона буде моєю. Тішило вже те, що мені не доведеться спати з ним в одному ліжку.

Він навіть допоміг мені занести речі в кімнату, чим вкрай здивував мене. А потім здивував ще більше, коли сказав: "Що? Дівчатам не можна важке тягати!". Упевнена, що в мене в цей момент відвисла щелепа. Після цього він зник, залишивши мене одну в моїй новій кімнаті. Боже, це так дивно... Жити з кимось, кого ти навіть не знаєш. І за все це я маю подякувати моєму хворому на всю голову татусеві. Справді, кому в голову спаде така дурна думка? Тільки останньому ідіоту...

Через якийсь час я розмістила свої речі у величезній шафі-купе, яка була в цій кімнаті, поклала кілька книжок на стіл і сіла на край ліжка. Ліжко, до речі, було чи не королівських розмірів, на якому могло розміститися четверо. У мене було колись таке саме, але я вже й забула про те, як це - жити в казці, коли в тебе все є. Нехай у мене і була солідна сума на рахунку, я не користувалася цими грошима, і дбайливо зберігала їх. Я знала, що вони потрібні для дещо важливішого, а не для того, щоб хтось на кшталт мого батька міг пустити їх на вітер. 

Я так звикла до тих умов, у яких я жила останні шість років - до комфорту своєї затишної кімнатки в гуртожитку, до сусідів, до нових друзів. І раптово мене знову виштовхнули з моєї зони комфорту, змушуючи знову зануритися в безодню того, що оточувало мене в минулому. Було так дивно повернутися до всього цього... І все ж я почувалася чужою в цьому місці, немов я там, де не повинна бути.

Я вирішила вийти зі свого укриття і розвідати обстановку, оскільки мені доведеться тут жити. У самій квартирі було всього три кімнати, хоча я й гадки не мала, для чого хлопцеві на кшталт нього було потрібно так багато кімнат. Хіба що для того, щоб задовольнити своє его. Угу, напевно, так і є. Чесно кажучи, вітальня здавалася до остраху стерильною: білі стіни, жодної фотографії, чорно-білий диван. Єдине, що слугувало перевагою цієї кімнати - шикарний старовинний камін, вбудований у стіну, біля якого на підлозі лежала ведмежа шкура. Я довгий час роздивлялася вітальню, поки позаду не пролунали кроки. Я обернулася і побачила свого, так названого нареченого.

— Подобається? — запитав він, вказуючи головою в бік каміна.

— Та ні, нічого особливого, — хмикнула я, а потім пройшла повз нього в бік, де була кухня. Кухня напрочуд була різким контрастом, порівняно з вітальнею. Тут були пофарбовані в чорно-білий колір стіни, на яких височіли червоні шафки, що сяяли так, наче їх щодня натирали ледь не до блиску.

— Я сам спроектував дизайн, — почулося позаду, коли мій погляд зупинився на невеликому дивані.

— Справді? — запитала я, сідаючи на диван, і подивилася на нього. На вигляд він був привабливим. Темні прядки волосся злегка падали йому на обличчя, зелені очі дивилися з насмішкою, прямий ніс, трохи пухкі губи, та й на додачу прекрасне тіло. Боже, прямо як із романів, які я так любила читати на своєму телефоні або на планшеті. Гарненький такий екземпляр... Якби не вся ця халепа з фіктивним шлюбом, я б, можливо, запала на нього. Хоча був один недолік у всьому цьому - коли він відкривав свого рота, мені просто хотілося дати йому копняка. Чому? Бо було огидно чути, як принизливо він розмовляє зі мною.

— А ти, як я подивлюся, все ставиш під сумнів. Тобі не казали, яка ти...

— Яка? Ну, давай же, закінчуй. Скажи те, що хотів сказати, — сказала я, спостерігаючи за ним, глузливо посміхаючись, коли він відкрив свого рота. — Що? Язика проковтнув?

— Дідько, ну ти й вередлива. Ти завжди така?

— Тільки з тими, хто мене дратує, — вигукнула я, і тепер широченна посмішка сяяла на моєму обличчі. Було просто в кайф спостерігати, як він ось-ось утратить терпець і зірветься на мені.

— О, так я є тим, хто дратує тебе? — єхидно перепитав Сатана, від чого я засміялася.

— Саме так, Сатано. Ти дратуєш мене. Особливо, однією тільки своєю присутністю. Не кажучи вже про те, що ти недоумок. До того ж ще й не знаєш, що таке нормальна поведінка або манери.

— Ти нічим не краща за мене, руда. Ти просто схиблена, яка хоче покрасуватися своїми мізками перед усіма, кому насправді начхати на тебе. Я зроблю все можливе, щоб позбутися тебе якомога швидше. І щоб ти знала, Сатана — це не просто прізвисько, і я не дарма його заслужив.

— О, це що, погроза? Здається,  ти вже забув, що будь-якої миті можеш опинитися на вулиці, без копійки в кишені? Адже варто мені тільки зателефонувати твоєму татусеві й розповісти йому про це, він… Гадаю, навряд чи йому це сподобається. І щоб ти знав — мені начхати, як тебе називати. Мені начхати, хто ти. Я не хочу мати нічого спільного з таким бовдуром, як ти. Тож я зватиму тебе Сатаною, — сказавши це, я встала з дивана і спробувала обійти його, але він перегородив мені шлях.

— Мене звуть не так.

— А мені начхати!

— Я не хочу, щоб ти так називала мене.

— Я вже сказала, що мені все одно. І взагалі, яка тобі різниця? Можна подумати, ти звертатимешся до мене на ім'я.

— На людях нам доведеться розігрувати весь цей фарс, що ми нібито у стосунках, тож я не хочу, щоб моя наречена так зверталася до мене. Я просто Влад.