Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Чорт. Він реально знущається з мене, мститься. Що йому заважало поїсти? Чи без новенького костюму їжа не та?

— Ну? Чого застигла? — озирається. — Чи з цим теж якісь непередбачувані обставини? — його очі небезпечно спалахують, а кутик рота вигинається в кривій посмішці.

Відмираю й швидко хапаю тацю, після чого поспішаю залишити номер. Не стільки, щоб задовольнити вимогу клієнта, скільки для того, щоб забратися з його очей. Я боюся таких людей. В нього явно є гроші, влада, від нього незрозуміло чого чекати. А я всього лише покоївка, яку на один вечір підвищили з його подачі до помічниці адміністратора.

Андрій зустрічає мене здивованим поглядом, коли я заходжу до готельного ресторану й одразу прямую в бік кухні.

— Гей, що сталося? — запитує, перехопивши з моїх рук тацю. — Не сподобався твій вибір?

— Ні. Точніше, не знаю. Він ще не їв. Сказав, що можна — розігріти, решту замінити на свіже. Хоча, судячи з усього, мені доведеться ще повертатися сюди не раз, — додаю приречено, намагаючись тримати емоції під контролем.

Стресостійкість — одна з головних вимог для роботи в готелі. А в мене, схоже, за всього бажання, з цим серйозні проблеми. Можливо, якби вдома все було гаразд, я б і не звернула уваги на забаганки клієнта. А так сприймаю все на свій рахунок, плутаючи грішне з праведним.

Андрій зникає за дверима кухні, а за кілька хвилин повертається з тацею, на якій стоять оновлені страви, і впевнено прямує до дверей.

— Чекай, — гукаю його. Він озирається, запитально дивлячись на мене. — Я сама віднесу.

— Мені не складно. Офіціанти вже розійшлися, тож я за них, — усміхається.

Андрій — дуже милий хлопець. Насправді єдина людина тут, з якою в мене склалося нормальне спілкування. Чудовий бармен, який і з клієнтами ввічливо спілкується, і з колегами завжди привітний.

— Клієнт попросив, щоб я принесла, — забираю в нього тацю й тікаю під здивований погляд хлопця, поки не почалися розпитування.

Насправді не попросив, а наказав. Але Андрію про це знати не варто. 

Тримаючи тацю двома руками, щоб не впустити випадково й не налажати ще більше, ставлю її на візок і прямую до вже практично ненависного номера, як на плаху. Що ще він вигадає, щоб відігратися? Чи, може, на цьому його перелік побажань на сьогодні нарешті закінчиться?

Сподіваюся, бо я вже ніг не відчуваю після цієї біганини, ще й спати страшенно хочеться. Постійний недосип особливо гостро дається взнаки, наклавшись на нервову напругу сьогоднішнього дня.