Читати книгу - "Вілла Деккера"

теж підняв слухавку і почув усю розмову. На запитання «Що з нашими євреями?» консул відповів: «Усе в порядку. Вони вже в нас». Що це могло означати? Чому «в нас», якщо вони повинні були дістатися Палестини? Але те, що Зяблов прозвітував про коштовності, які днями має відправити до Москви, Альберта прибило. Почувши на сходах кроки, він обережно поклав слухавку, налив собі віскі і вдавав, що напився. Через кілька днів, коли Зяблов навідався до Коса, Альберт сказав йому, що від євреїв, які виїхали до Румунії, нема жодних звісток. Що це озна­чає? Зяблов відповів, що його це не повинно хвилювати. Вони своє зробили, ощасливили людей, урятували їх перед нацистами. Отже, Альбертові треба пишатися. Але Альберт сказав, що більше не бажає займатися тими справами. Тоді відбулася сварка. І вони кричали одне на одного. Руский кричав на Коса: «Тільки попробуй! Відразу зіграєш в ящик!» Вона не зрозуміла, що це означає, хоча здогадалася, що то погроза. А я потім погортала словник і довідалася, що «зіграти в ящик» означає вмерти. Так виглядало, що Кос вирішив покинути те шахрайство, в яке його втягнув руский консулят. ­Після тієї сварки Кос був дуже пригнічений. Опісля Альберт сказав Камілі, що їм небезпечно залишатися у Львові. Бо, мовляв, він буде мати через ті всі махінації великий гріх і що краще їм виїхати з Польщі. І тоді він запитав ­Камілу, чи поїде вона з ним. Того разу він уперше згадав про Америку. При цьому показав валізу, в якій були долари, золото і коштовності. Вона запитала, звідки це все. Він сказав, що це його чесно зароблені кошти. І ще сказав, аби вона винайняла помешкання, але щоб нікому про це не казала. І щоб перевезла валізу туди.

— Чому у вас ім’я українське, а в сестри польське?

— Бо наша мама полька і наполягла на такому імені. Так що ми навіть у різних гімназіях вчилися.

Я налив у келихи вина, і пляшка спорожніла, але Рося знову кивнула кельнерові, і той приніс наступну. Тямущий попався. Коли недавно почали звільняти усіх кельнерів, що були німцями, настали значні клопоти, бо 90 відсотків львівських кельнерів були саме німцями або австріяками. Новаки часто не давали ради — брали ж бо їх недосвідчених, молодих.

Вино пилося легко і мрійливо. Я думав над тим, що почув, однак все ще не розумів, до чого вона веде. Аж врешті вона сказала:

— А тепер ви… Що вдалося довідатися вам?

— Що їх було вбито.

— А я що казала!

— Ви казали про підпал. Підпал справді був, але після того, як їх застрелили.

Я не хотів розповідати їй про те, як поглумилися над її сестрою.

— Боже! — Вона закрила обличчя руками.— Бідна Каміла! Я їй казала, що добром все це не закінчиться… що він її рано чи пізно затовче.

— Хто?

— Деккер. Її чоловік.

— Гадаєте, він міг застрелити, а потім підпалити?

— Та він на все здатний. То чистий звір! — Вона перехилила келих і простягнула мені, щоб я налив. Потім присунулася до мене ближче й притулилася.— Не дивуйтеся. Мене всю трусить. Я хочу ще випити,— прошепотіла вона.

— Вам не забагато?

— Ні. Інакше я не заспокоюсь.

Тепер уже я кивнув кельнерові. Він підійшов і сказав:

— Пробачте, але то було дві останні пляшки «Вранаца». Але є схоже іспанське вино.

— Несіть,— погодився я, а потім розлив вино і сказав: — Цю пляшку фундую я.

— Ні-ні, в жодному разі,— заперечила вона.— Фундую я. Бо хочу вас найняти.

— Мене? Найняти? Ви хочете, щоб я написав статтю про вас?

— Та ні. Як приватного детектива.

— Але я не приватний детектив.

— Це вам тільки так здається,— усміхнулася вона і поклала руку на мою ногу.— Я хочу, щоб ви зайнялися цим убивством. І я вам буду платити.

— Така юна дівчина, а вже має чим платити детек­тивам?

— А знаєте, хто мій тато?

— Ні.

— Роман Кисіль.

Я не стримався й свиснув. Роман Кисіль — тип з-під темної зірки, контрабандист, що має цілу банду готових на все бовдурів. Кажуть, у нього є навіть підпільне казино, куди не кожен може потрапити. Отже, це батько, а не донька буде мені платити.

— І як таке ніжне сотворіння могло народитися в гнізді контрабандиста? — засміявся я.

— Не кажіть так. То мій тато. Я в його справи не лізу.

— То це він вас послав до мене?

Вона засміялася. Сміх її був дзвінкий.

— А що, як він? — відповіла грайливим тоном.

— Та ніц. Я й так тією справою вже зайнявся. То навіщо мені платити?

— Ні, ви не зрозуміли.— Вона провела теплою долонею по моєму обличчю.— Ми хочемо, щоб ви спочатку розповідали нам, а вже потім поліції.

— Он воно що! — Мені це ставало все цікавішим. Але обіцяти я можу все, що завгодно. А зайвий раз заробити копійчину не гріх. Надто що наші інтереси сходяться. Ба більше, мати таку підтримку — це теж важливо. Бо доведеться зіткнутися з дуже поганими і рішучими людьми.— Отже, татусько вирішив, що ви на мене справите краще враження, ніж він?

— Не кажи мені «ви»,— провуркотіла вона, ще тісніше прихилившись до мене.— Я тобі чесно признаюся, я хотіла з тобою зазнайомитися. Але все якось не вдавалося, хоча ми не раз пересікалися. Але то ти з якоюсь був, то я з якимсь. Дивися… ти називаєш свої щоденні витрати і отримуєш аванс на тиждень. Після того як все завершиться, отримаєш тисячу золотих.

— Так твій золотий татусьо сказав?

— Звісно, що він. Сьогодні він мені дав сотку, і ми можемо її пропити.

— Ого! То нам доведеться пити до ранку. А може, й до обіду.

— Не лише пити. Я хочу жерти. А ти?

— Ну, як гуляти, то гуляти, замовляй пляцки картофляні.

— Жартуєш? В такій ресторації? Покладися на мене.

— Поки що ти покладалася на мене.

Вона розсміялася, покликала кельнера і запитала:

— Що у вас є таке гаряче, щоб принесли вже?

— Свиняче запечене коліно,— випалив не задумуючись кельнер.— Це наш спеціял!

— Несіть,— рішуче замовила Рося.

— З тушкованою капустою?

— Що за питання?

— Вже біжу.

Вона провела його поглядом і запитала:

— Отже, ти згоден?

— Згоден.

— Тоді я попрошу тебе завтра пополудні прийти до нас у гості. Я познайомлю тебе з татом, розповіси йому про все, що знаєш. Правда…— Вона засміялася.— Ми при ньому будемо знову на «ви». Еге ж?

— Еге ж. Ти мені все більше подобаєшся.

— Хіба я тобі не сподобалася з першого погляду? — глянула на мене кокетливим поглядом.

— Ще б пак! Але тепер ще більше.

— Рада чути. Але я не піду до тебе. За мною приїде авто і забере.

— Татусько так моцно пильнує твою цноту?

— Я й сама її пильную,— хихикнула вона сп’яніло.— У нас тільки Каміла була поганою овечкою. Вийшла за того ідіота.

— Чому ж твій батько його не провчив?

— Чому не провчив? Дали йому по макітрі одного разу. То він так відігрався на Камілі, що вона врешті втекла від нього.

— Далі не розумію. Твій батько має людей, які для нього зроблять будь-що. Вони могли просто того Деккера вивезти в ліс і живцем закопати.

— Могли. Але за Деккером стоять інші сили.