read-books.club » Сучасна проза » Вілла Деккера 📚 - Українською

Читати книгу - "Вілла Деккера"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вілла Деккера" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 59
Перейти на сторінку:
За ним вилізло з авта двоє роботяг з інструментами.

— О, панове! Вітаю! — виголосив він свою радість.— Я Зайдель. Думаю, ви про мене чули. Дякуємо, що ви припильнували цю власність. З нинішнього дня вона на балансі в нашої контори, доки триватиме процес успадкування.

— І хто там спадкоємець? — запитав я.

— У Коса від першого шлюбу є донька. От вона і успадкує, коли все буде оформлено. А зараз ці спритні майстри позабивають дошками вікна, випрятають всередині все, що вдасться, і вам уже не треба тут нічого пильнувати.

— Ну так, коли все найцінніше викрадене, то що тут пильнувати,— сказав я.

— Що? — здивувався чоловічок.— Що саме викра­дене?

— Папки з паперами на виїзд.

Майстри тим часом посунули в будинок, і за хвилю вже лунав звідти гуркіт. Чоловічок стурбовано потер чоло.

— А-а, папки… То не проблема. Ми маємо копії. Ну, дуже приємно було з вами побачитися. Піду до майстрів.

Він швиденько піднявся сходами і зник за дверима.

— Тобі пофортунило,— усміхнувся я до капрала.

— Не кажи. Підкинь мене до комендатури.

4

Вечоріло, коли я прийшов додому, а наш сторож пан Амброзяк, відчиняючи браму, повідомив, що для мене є записка від чарівної кралі.

— Що за краля? — здивувався я.— Ви вже її коли-­небудь бачили?

— Ні, та де. Я хоч уже й в літах, але такої б ніколи не забув.

Він попорпався в кишені і подав мені акуратно складену картку, на якій дрібним каліграфічним почерком було написано: «Пане Марку, у справі приватній дуже просила б вислухати мене сьогодні увечері. Чекатиму на вас в “Ґранді”».

— То, кажете, вона вродлива? — перепитав я в сто­рожа.

— Ой, не те слово! — не стримався він і зашарівся.— Коби тіко моя Стефа не почула.

— Я вас не видам,— підморгнув я йому, забіг до помешкання і перевдягнув сорочку.

Уздовж вулиці Леґіонів вишикувалися дорожкарі зі своїми бричками, одні дрімали, насунувши капелюхи на носа, інші щось жували. Біля ресторації крутилося кілька повій, одна з них гукнула:

— О, гляньте! Це той нічний репортер!

— Який душка! — озвалася друга.— Для вас у нас знижка!

— Добре,— відказав я.— Буду мати на увазі, коли потребуватиму наглі болячки чи сверблячки.

— О! Диви який! Ми чисті, як сльоза Богородиці! Показати медичну книжку?

Я обминув їх і зайшов до ресторації. «Ґранд» була однією з небагатьох кнайп, у якій не лише увечері, а й серед білого дня було гамірно від публіки. Цьому сприяло зручне розташування в приміщенні однойменного готелю. Хтось полагоджував інтереси, а хтось просто грав у карти в наріжній картярській залі. Вдень тут збиралися сіоністи, єврейська інтелігенція та люди інтересу, або, як їх називали, «чорна ґєлда» — «чорна біржа», бо всі були вдягнені у чорне. Серед них було також чимало посередників, які займалися нелегальною діяльністю. Тут вирувало від чорного тлуму, одні заходили, інші виходили, рідко хто сідав за столики, а сівши, мало хто замовляв собі каву. З’являлися якісь нові типи, зазирали в кутки, шукаючи когось, і виходили.

Але вечорами люди інтересу зникали і в ресторації починали лунати штраусівські вальси, переплітаючись із джезбендом. Грошовиті відвідувачі, хляпнувши на вигідну глибоку канапу, відпочивали, попиваючи дорогі напої і ведучи неспішні ліниві розмови.

Всі столики були зайняті, грала тиха скрадлива музика. До мене підкотив кельнер:

— Пане репортер, маємо честь бачити вас у нашому закладі, та, на жаль, місць нема. Якби ви прийшли годину тому або наперед зателефонували…

— Нічого страшного. Я думаю, що мій столик зарезервовано.

Я роззирнувся залою й побачив чиюсь підняту руку, що махала мені. Я підійшов і справді побачив красуню з по­пелястим волоссям, що сиділа, закинувши ногу на ногу. Була вбрана в темно-бордову сукню, з-під капелюшка з чорного фетру вибивалися вабливі кучері. Напів­прозору вуальку вона закинула на капелюшок і показала рукою на місце біля себе. Як на мене, не мала більше двадцяти років. На столику перед нею парувало горнятко з кавою.

— Мене звати Мирося, вдома кличуть Рося,— промовила мелодійним голосом.— Що будете пити?

— Ви хочете мене пригостити?

— Звичайно. Це ж я вас запросила.— Її усмішка з маленькими білими зубчиками мене зачарувала.

— У цій ресторації обслуговують самотніх панночок? — здивувався я, знаючи, що в поважних закладах панна без супроводу викличе негайну реакцію адміністрації.

— Ні, не обслуговують. Я прийшла сюди з охоронцем.

Я роззирнувся і не побачив поблизу нікого схожого на охоронця.

— І де він?

— Сидить біля бару. То як? Що п’ємо?

— В принципі, я не проти побути сьогодні альфонсом. Я б випив вина.

— Чудово, бо я теж. Я вже проглянула карту і пропоную чорногорський «Вранац».

— Ви як знали, що то моє улюблене вино.

— Це вино якраз для таких тихих літніх вечорів,— проказала вона і помахала рукою кельнерові.

Той швидко підбіг і записав замовлення — окрім вина ще мала бути тареля з різними сирами. Я не знав, що маю думати про цю дивну зустріч, і терпляче чекав, що дівчина казатиме далі, але вона розповідала, як їй цікаво читати мої репортажі і дивувалася, що мені не страшно бувати у тих шинках-мордовнях, де завиграшки можна дістати кухлем по голові. Нарешті принесли вино й закуску, і, коли кельнер відійшов, перед тим наливши нам вина, вона, скинувши капелюшок, промовила:

— Я сестра Каміли.

— Хто така Каміла? — здивувався я.

— Каміла жила з Альбертом Косом. Вона загинула під час пожежі разом із ним.

— Тепер зрозуміло. Співчуваю.

— Дякую. Я довідалася, що ви побували в тому бу­динку.

— Звідки?

— Сусіди розповіли. З цього я зробила висновок, що ви вирішили зайнятися підпалом.

— А ви певні, що то був підпал?

— Я не сумніваюся в цьому.

— Чому ви так вирішили?

— Ой, не бавтеся зі мною. Ви просто хочете вивідати, що знаю я? То так і скажіть.

— Ви вгадали. Я слухаю.

— Десь тиждень тому Каміла прийшла до мене дуже стурбована й налякана. Вона мимоволі стала свідком того, чим займався Кос. До нього часто приходив совєтський віцеконсул.

— Пйотр Зяблов.

— Так. Коли Зяблов приїжджав, обоє замикалися з Аль­бертом у кабінеті і про щось розмовляли. Спочатку Каміла мало тямила, у чому полягає їхня співпраця. Поволі зрозуміла, що все закручене на особах, які хочуть емігрувати. Майбутні емігранти здавали в консуляті свої коштовності і їхали до Бухареста. У випадку їхньої смерті ці коштовності консулят повинен був переправити у Бухарест на ім’я котрогось із родичів. І так тривало місяцями. Але одного разу Альберт зрозумів, що тут не все чисто. Не всі коштовності висилали до Бухареста і не всі євреї потрапляли до Палестини. Виходило так, що в консуляті їх конфісковували, обкрадаючи не лише власників, але й державну скарбницю Речі Посполитої, яка внаслідок таких махінацій не отримувала сплаченого мита. ­Натомість ці коштовності були відправлені дипломатичною поштою до Москви. Ця остання новина потрясла Аль­берта.

— Як він про неї довідався?

— Ну, він же ж із ними інколи випивав. І от під час однієї такої п’янки на віллі Зяблова Альберт підслухав телефонну розмову віцеконсула із російським консулом, який перебуває зараз у Варшаві. Коли пролунав дзвінок і телеграфістка сповістила, що на дроті Варшава, Зяблов сказав, щоб вона з’єднала його через хвилину, поклав слухавку і піднявся на другий поверх. Альберт зачекав,

1 ... 5 6 7 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вілла Деккера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вілла Деккера"