Читати книгу - "Вілла Деккера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— О, панове! Вітаю! — виголосив він свою радість.— Я Зайдель. Думаю, ви про мене чули. Дякуємо, що ви припильнували цю власність. З нинішнього дня вона на балансі в нашої контори, доки триватиме процес успадкування.
— І хто там спадкоємець? — запитав я.
— У Коса від першого шлюбу є донька. От вона і успадкує, коли все буде оформлено. А зараз ці спритні майстри позабивають дошками вікна, випрятають всередині все, що вдасться, і вам уже не треба тут нічого пильнувати.
— Ну так, коли все найцінніше викрадене, то що тут пильнувати,— сказав я.
— Що? — здивувався чоловічок.— Що саме викрадене?
— Папки з паперами на виїзд.
Майстри тим часом посунули в будинок, і за хвилю вже лунав звідти гуркіт. Чоловічок стурбовано потер чоло.
— А-а, папки… То не проблема. Ми маємо копії. Ну, дуже приємно було з вами побачитися. Піду до майстрів.
Він швиденько піднявся сходами і зник за дверима.
— Тобі пофортунило,— усміхнувся я до капрала.
— Не кажи. Підкинь мене до комендатури.
4
Вечоріло, коли я прийшов додому, а наш сторож пан Амброзяк, відчиняючи браму, повідомив, що для мене є записка від чарівної кралі.
— Що за краля? — здивувався я.— Ви вже її коли-небудь бачили?
— Ні, та де. Я хоч уже й в літах, але такої б ніколи не забув.
Він попорпався в кишені і подав мені акуратно складену картку, на якій дрібним каліграфічним почерком було написано: «Пане Марку, у справі приватній дуже просила б вислухати мене сьогодні увечері. Чекатиму на вас в “Ґранді”».
— То, кажете, вона вродлива? — перепитав я в сторожа.
— Ой, не те слово! — не стримався він і зашарівся.— Коби тіко моя Стефа не почула.
— Я вас не видам,— підморгнув я йому, забіг до помешкання і перевдягнув сорочку.
Уздовж вулиці Леґіонів вишикувалися дорожкарі зі своїми бричками, одні дрімали, насунувши капелюхи на носа, інші щось жували. Біля ресторації крутилося кілька повій, одна з них гукнула:
— О, гляньте! Це той нічний репортер!
— Який душка! — озвалася друга.— Для вас у нас знижка!
— Добре,— відказав я.— Буду мати на увазі, коли потребуватиму наглі болячки чи сверблячки.
— О! Диви який! Ми чисті, як сльоза Богородиці! Показати медичну книжку?
Я обминув їх і зайшов до ресторації. «Ґранд» була однією з небагатьох кнайп, у якій не лише увечері, а й серед білого дня було гамірно від публіки. Цьому сприяло зручне розташування в приміщенні однойменного готелю. Хтось полагоджував інтереси, а хтось просто грав у карти в наріжній картярській залі. Вдень тут збиралися сіоністи, єврейська інтелігенція та люди інтересу, або, як їх називали, «чорна ґєлда» — «чорна біржа», бо всі були вдягнені у чорне. Серед них було також чимало посередників, які займалися нелегальною діяльністю. Тут вирувало від чорного тлуму, одні заходили, інші виходили, рідко хто сідав за столики, а сівши, мало хто замовляв собі каву. З’являлися якісь нові типи, зазирали в кутки, шукаючи когось, і виходили.
Але вечорами люди інтересу зникали і в ресторації починали лунати штраусівські вальси, переплітаючись із джезбендом. Грошовиті відвідувачі, хляпнувши на вигідну глибоку канапу, відпочивали, попиваючи дорогі напої і ведучи неспішні ліниві розмови.
Всі столики були зайняті, грала тиха скрадлива музика. До мене підкотив кельнер:
— Пане репортер, маємо честь бачити вас у нашому закладі, та, на жаль, місць нема. Якби ви прийшли годину тому або наперед зателефонували…
— Нічого страшного. Я думаю, що мій столик зарезервовано.
Я роззирнувся залою й побачив чиюсь підняту руку, що махала мені. Я підійшов і справді побачив красуню з попелястим волоссям, що сиділа, закинувши ногу на ногу. Була вбрана в темно-бордову сукню, з-під капелюшка з чорного фетру вибивалися вабливі кучері. Напівпрозору вуальку вона закинула на капелюшок і показала рукою на місце біля себе. Як на мене, не мала більше двадцяти років. На столику перед нею парувало горнятко з кавою.
— Мене звати Мирося, вдома кличуть Рося,— промовила мелодійним голосом.— Що будете пити?
— Ви хочете мене пригостити?
— Звичайно. Це ж я вас запросила.— Її усмішка з маленькими білими зубчиками мене зачарувала.
— У цій ресторації обслуговують самотніх панночок? — здивувався я, знаючи, що в поважних закладах панна без супроводу викличе негайну реакцію адміністрації.
— Ні, не обслуговують. Я прийшла сюди з охоронцем.
Я роззирнувся і не побачив поблизу нікого схожого на охоронця.
— І де він?
— Сидить біля бару. То як? Що п’ємо?
— В принципі, я не проти побути сьогодні альфонсом. Я б випив вина.
— Чудово, бо я теж. Я вже проглянула карту і пропоную чорногорський «Вранац».
— Ви як знали, що то моє улюблене вино.
— Це вино якраз для таких тихих літніх вечорів,— проказала вона і помахала рукою кельнерові.
Той швидко підбіг і записав замовлення — окрім вина ще мала бути тареля з різними сирами. Я не знав, що маю думати про цю дивну зустріч, і терпляче чекав, що дівчина казатиме далі, але вона розповідала, як їй цікаво читати мої репортажі і дивувалася, що мені не страшно бувати у тих шинках-мордовнях, де завиграшки можна дістати кухлем по голові. Нарешті принесли вино й закуску, і, коли кельнер відійшов, перед тим наливши нам вина, вона, скинувши капелюшок, промовила:
— Я сестра Каміли.
— Хто така Каміла? — здивувався я.
— Каміла жила з Альбертом Косом. Вона загинула під час пожежі разом із ним.
— Тепер зрозуміло. Співчуваю.
— Дякую. Я довідалася, що ви побували в тому будинку.
— Звідки?
— Сусіди розповіли. З цього я зробила висновок, що ви вирішили зайнятися підпалом.
— А ви певні, що то був підпал?
— Я не сумніваюся в цьому.
— Чому ви так вирішили?
— Ой, не бавтеся зі мною. Ви просто хочете вивідати, що знаю я? То так і скажіть.
— Ви вгадали. Я слухаю.
— Десь тиждень тому Каміла прийшла до мене дуже стурбована й налякана. Вона мимоволі стала свідком того, чим займався Кос. До нього часто приходив совєтський віцеконсул.
— Пйотр Зяблов.
— Так. Коли Зяблов приїжджав, обоє замикалися з Альбертом у кабінеті і про щось розмовляли. Спочатку Каміла мало тямила, у чому полягає їхня співпраця. Поволі зрозуміла, що все закручене на особах, які хочуть емігрувати. Майбутні емігранти здавали в консуляті свої коштовності і їхали до Бухареста. У випадку їхньої смерті ці коштовності консулят повинен був переправити у Бухарест на ім’я котрогось із родичів. І так тривало місяцями. Але одного разу Альберт зрозумів, що тут не все чисто. Не всі коштовності висилали до Бухареста і не всі євреї потрапляли до Палестини. Виходило так, що в консуляті їх конфісковували, обкрадаючи не лише власників, але й державну скарбницю Речі Посполитої, яка внаслідок таких махінацій не отримувала сплаченого мита. Натомість ці коштовності були відправлені дипломатичною поштою до Москви. Ця остання новина потрясла Альберта.
— Як він про неї довідався?
— Ну, він же ж із ними інколи випивав. І от під час однієї такої п’янки на віллі Зяблова Альберт підслухав телефонну розмову віцеконсула із російським консулом, який перебуває зараз у Варшаві. Коли пролунав дзвінок і телеграфістка сповістила, що на дроті Варшава, Зяблов сказав, щоб вона з’єднала його через хвилину, поклав слухавку і піднявся на другий поверх. Альберт зачекав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вілла Деккера», після закриття браузера.