Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

б по оборонному бюджеті. Це стало ще одним доволі безнадійним фронтом робіт, на який Раді оборони доводилося витрачати час і зусилля. Рада у своїх заявах постійно наголошувала на тому, що Фінляндія може долучитися до планів роззброєння, лише якщо Совєтський Союз, який, до речі, ще не вступив до Ліги Націй, погодиться на ті самі зобов’язання й контроль, що й інші країни, а Москва поручиться за виконання зобов’язань. Щоб СССР змирився з ефективним роззброєнням і контролем — самозрозуміло, що це нам здавалося таким ілюзорним, як і тепер, коли я пишу ці рядки, а Москва знову з пропагандистською метою порушує питання загального роззброєння.

Рада оборони підтримала і пропозицію Франції створити міжнародні поліційні сили. Утім важко було уявити, що таку гетерогенну формацію вдасться зробити досить потужною, аби запобігати конфліктам у різних куточках світу, а надто таким, у яких братимуть участь великі держави. А що стосується військових санкцій, то Рада оборони висловила свою позицію: треба прагнути до того, щоб кожна держава взяла на себе військові зобов’язання лише в межах невеликих груп держав. Ці межі можна було звузити для маленьких держав і розширити для великих, але визначити їх так, щоб збереження статус-кво всередині них відповідало інтересам усіх держав, які утворюють «санкційну групу». Таке регіональне групування санкційного механізму під контро­лем Ліги Націй здалося мені метою, якої варто прагнути. Тоді я думав насамперед про співпрацю між Фінляндією та її скандинавськими сусідками. Ще одним варіантом було б створити нейтральні чи напівнейтральні зони на небезпечних напрямах. Од­нією з них міг би стати Карельський перешийок. Між 100-тисячним російським гарнізоном у Ленінграді та його околицях і фінським військом прикриття була чимала диспропорція, яку вдалось би подолати, нейтралізувавши певні зони.

Наскільки далекими від дійсності були дуже узагальнені пропозиції Женеви стосовно регламентації, ілюструє те, що спершу Конференція хотіла дозволити фінляндським військово-повітряним силам мати лише 25 літаків. Хоча після наших заперечень вона збільшила кількість до 125, цього теж було недосить. Уже саме намагання зробити слабших іще слабшими, попри нестабільне становище маленьких держав, стало тривожним свідченням неналежних уявлень, притаманних дискусіям на Конференції у справі роззброєння.

Паралельно з намаганням зміцнити слабкі гарантії безпеки під егідою Ліги Націй Фінляндія взялася усталювати стосунки з великим сусідом — геть не беручи до уваги, що Комінтерн дедалі активізував діяльність у нашій країні, а совєтський уряд заразом офіційно відмежовувався від підривної роботи своїх агентів. СССР іще 1927 року розпочав перемовини з Фінляндією щодо пакту про ненапад, однак їх перервали після пропозиції фінляндського уряду, яка стосувалася процедури врегулювання непорозумінь. У 1932-му росіяни ініціювали повернення до цьогопитання. Тепер вони схвалили позицію Фінляндії, і 21 січня 1932 року сторони підписали угоду про ненапад і мирне врегулювання конфліктів, однак із застереженням, що ратифікація відбудеться аж після додавання до неї пункту щодо процедури врегулювання непорозумінь. Це доповнення було зроблено в квітні того самого року, і в серпні угода пройшла ратифікацію. Пізніше балтійські країни пішли за нашим прикладом. Тож Фінляндію не можна звинуватити в тому, що вона знехтувала нагодою налагодити відносини з єдиним сусідом, який потенційно загрожував її безпеці.

У квітні 1932 року до Ради оборони надійшло повідомлення, що міністерство фінансів вимагає наступного року скоротити на 10 % асигнування для всіх міністерств. Це означало зменшення оборонного бюджету приблизно на 60 мільйонів марок, а отже, знову зривало фактично затверджений 6-річний план оновлення матеріально-технічної бази, який ґрунтувався на щорічному додатковому асигнуванні 125 мільйонів. Становище було серйозним, адже, за оцінками, перехід на територіальну систему спричинив би додаткові видатки на суму 70 мільйонів. Невже заради здійснення організаційної реформи доведеться відмовитися від закупівлі матеріальних засобів?

Саме так і сталося. Якщо не вдаватися до цифр і опису затяжних дебатів, які точилися влітку й восени 1932 року, можна просто коротко зазначити, що все скінчилося черговим зменшенням оборонного бюджету — утім, не більш як на 4 мільйони марок. У 1933-му внаслідок видатків на територіальну реформу закупівля сучасних матеріальних засобів не сягнула навіть рівня попереднього року. За таких умов виникало відчуття, що марно навіть говорити про шестирічний план. На жаль, цей задум ґрунтувався на ухвалі парламенту, а не на особливому законі, як у випадку із суднобудівною програмою. Частка оборонного відомства у витратах загального бюджету поменшала з 19 % до 17 %. Адже ми мали пакт про ненапад із Совєтським Союзом!

У жовтні 1932 року голова Ради оборони дістав цікаве доручення репрезентувати разом з військовою делегацією фінляндську армію в Люцені під час відзначення 300-ліття героїчної смерті короля Ґустава ІІ Адольфа. Як відомо, у цьому останньому бою під орудою короля воювала фінська кіннота.

За два дні до урочистостей фінляндські представники прибули в Ляйпциґ, де їх зустріли полковник фон Фалькенгорст, який брав участь у допоміжній експедиції, відрядженій 1918 року Німеччиною до Фінляндії, а також радник посольства Дуквіц, що був до моїх послуг. Назавтра гостей запросили на концерт відомого ляйпцизького філармонічного товариства, і там я зустрівся зі спадкоємним принцом Швеції та його дружиною, які разом зі шведськими делегаціями брали участь в урочистостях.

6 листопада Службою Божою почалася й сама церемонія в капличці, збудованій на зібрані у Швеції пожертви. Поминальна відправа зібрала більше публіки, ніж вміщала капличка, і багато присутніх мусили стояти за межами храму і слухати звуки орга́ну, які долинали крізь усі відчинені двері. День був туманним і мрячним, що трохи потьмарювало святкову атмосферу. Поруч стояла почесна варта, а серед німецьких представників був командувач армії генерал фон Гамерштайн. Після відправи спадкоємний принц Ґустав Адольф привітав присутніх від Швеції, а далі я від імені Фінляндії вшанував пам’ять героїчного короля такими словами:

З далекої півночі приїхали ми до Люцена, щоб привезти фінляндське шанування невмирущому героєві, любому королеві, і благословити пам’ять наших прабатьків, які пліч-о-пліч зі своїми братами й одновірцями воювали й лили кров під його звитяжними знаменами.

Нагадавши про реформацію й зумовлене нею проповідування народною мовою, я зазначив, що фінляндському народові було до снаги десятиріччями тримати під прапорами 20 000 вояків і заповнювати прогалини в лавах у часи, коли його населення становило лишень 300 000 душ. Закінчилася моя промова так:

Століття пролітають і зникають, час усе згладжує і замиряє. Велетні духу і праці, які колись керували долями народів і безкорисливо жертвували собою заради величних цілей, сяють, немов незгасні смолоскипи в темряві, яка огортає довгий шлях людства до духовного зростання й удосконалення.

В особі Ґустава ІІ Адольфа, воєначальника й державного діяча, людини,