Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

переконати його в тому, що треба щось робити для фортифікування перешийка. У дискусіях ми зійшлися на тому, що найпридатніший спосіб — це домогтися використання частини асигнувань, наданих парламентом на боротьбу з безробіттям (єдині приступні кошти), для фортифікаційної роботи на перешийку. Рада оборони подала пропозицію, у якій поділила цю роботу на три категорії. Виконання її мало за нагальністю відбуватися в такій черзі: оборонні споруди, летовища й будівництво доріг. Хоча врешті було асигновано лише частину попроханих коштів, завдяки ним з’явилася змога побудувати деякі укріплення, що стало скромним початком нового етапу фортифікування Карельського перешийка. Так найближча до Фінської затоки частина лінії оборони набула трохи виразніших обрисів.

Уже на перших засіданнях на початку літа 1931 року Рада оборони порушила питання планованої реорганізації оборонного відомства, і згодом дискусії щодо цього точилися на різних заходах і з багатьох приводів.

Попри часткові реформи, армійська організація, створена після визвольної війни, не відповідала своїй функції. На її основі годі було здійснити ні мобілізацію, ні концентрацію з надійністю й швидкістю, потрібними для ефективної оборони. Мобілізація польової армії ґрунтувалася на описаній раніше кадровій системі, яка мала чимало мінусів. По-перше, проведення мобілізації зосереджувалося в нечисленних гарнізонах — чудових об’єктах для повітряних нападів, адже там перебувало б повно-повнісінько прибулих резервістів, реквізованих коней, транспорту й інших матеріальних засобів. По-друге, мобілізаційні перевози забирали багато часу внаслідок не дуже зручної дислокації частин у мирний час. Своєю чергою, це зумовлювалося тим, що через нестачу коштів оборонне відомство не будувало нові казарми. Мабуть, найтривожнішим було те, що на прикриття мобілізації й концентрації командування могло відрядити лише невелику частину армії мирного часу. У ті два тижні, які, за розрахунками, пішли б на ці процеси, слабке військо прикриття мало заблокувати Карельський перешийок, і це завдання напевно стало б для нього надсильним.

Ці серйозні вади можна було усунути, поставивши мобілізацію на територіальну основу з використанням шуцкорівської організації, яка охоплювала цілу державу, — так з’являлася змога відрядити на прикриття фактично всю армію мирного часу. Територіальна система уможливлювала створення набагато більшої польової армії й забирала менше часу, ніж кадрова система. Замість поповнюватися закликаними до зброї резервовими призовниками, дивізії могли, віддавши частину командного складу територіальній організації, негайно рушити до кордону бригадами зі штатом воєнного часу. За новою системою з’являлася змога використовувати державні ресурси швидше й доцільніше. Важливо й те, що система уможливлювала часткову мобілізацію, адже більшу чи меншу кількість підрозділів вдалось би мобілізувати залежно від конкретної потреби.

Велика перевага полягала в тому, що польові дивізії стали ціліснішими й мали регіональніший характер — уся піхота тієї чи тієї дивізії проходила в мирний час вишкіл в одному полку. Крім того, керівна ланка військових губерній і військових округів ще в мирний час складалася з постійної, хоча й нечисленної кадрової частини для штабу відповідної польової дивізії. Утім ця система теж була не без вад. Її неминучий наслідок — волості, які мусили створювати піхотні підрозділи, у разі великої втрати в живій силі опинялися б у сутужнішому становищі, ніж ті, з яких відбувався набір до інших родів війська. І все ж таки не можна було надавати вирішальної ваги цьому браку однорідності, якщо порівнювати його із зазначеними перевагами, такими очевидними для успішної організації оборони держави.

Загалом план територіальної організації був ідентичним з тим, який я виробив навесні 1918 року, але уряд його тоді відхилив, обравши вузькоглядний план генерал-майора фон дер Ґольца. При переході на територіальну систему знаходили втілення й ідеї щодо ролі шуцкорів та їх взаємодії з армією, — під час регентської каденції я послуговувався ними, намічаючи діяльність цієї добровільної організації.

За розрахунками, перехід на територіальну систему мав відбутися впродовж трьох років, тому Рада оборони воліла, щоб реформування розпочалося негайно. Передумовою втілення системи в життя було розташування мобілізаційних складів по всій країні й регулярне проведення обов’язкових навчальних зборів. Тому виникла потреба, з одного боку, в додаткових коштах, а з другого — у відповідних змінах у законі про військову повинність. У Раді оборони я особливо наголошував на важливості таких навчальних зборів, на які буде закликано резервістів відповідно до групування воєнного часу. Це дало б нам змогу працювати з укомплектованими бойовими одиницями воєнного часу, що і з технічного, і з морального погляду готувало б командний і рядовий склад до воєнних завдань у польових умовах.

1931 року Рада оборони приділила особливу увагу військово-повітряним силам. Цей рід війська великою мірою опинився у становищі сироти й не посів того місця в оборонному бюджеті та громадській свідомості, якого потребував його розвиток. Із жалем я констатував, що керівництву цієї важливої галузі не вистачає досвіду й розуміння. Воно оновлювало матеріально-технічну базу без достатньої цілісності й цілеспрямованості, а певні явища ускладнювали досягнення загальної довіри й отримання коштів. Скидалося на те, що кілька авіакатастроф, які призвели до смертей і втрати коштовної техніки, зумовлені браком дисципліни й технічних навичок. Рада оборони домоглася призначення слідчої комісії, яка мала всебічно розслідувати огріхи. Я також звернув увагу президента республіки на те, що бажано замінити командувача.

На той час майже вся Європа змагалася з економічними труднощами, що в багатьох країнах призвело до послаблення обороноздатності й до ще більшого поширення комуністичних ідей. Совєтський Союз завершив 5-річний план, енергійно розпочатий 1928-го, і спромігся продемонструвати неабиякі результати, зокрема у важкій промисловості. Перша ластівка бурі з’явилася, щоправда, далеченько від Європи, коли Японія у вересні вдерлася до Маньчжурії і цим розпочала нову експансію. На порозі 1932 року майбутнє здавалося мені сповненим небезпек. Ліга Націй не впоралася зі своєю місією запобігти агресії, і Фінляндія стала фактично беззахисною.

Тоді був неслушний момент для загального обмеження військового озброєння, однак після чотирирічної підготовчої роботи, яку здійснювала Ліга Націй, у січні 1932 року в Женеві зібралася запланована Конференція у справі роззброєння. Не обійшлося і без курйозу: в одному з документів Ліги її було названо La conférence de la limitation de la réduction des armements — тобто «Конференція у справі обмеження роззброєння»!

Упродовж попередніх років сформувалися два протилежні погляди на питання безпеки. З одного боку, Англія за підтримки Швеції, Норвегії, Данії й деяких інших країн прагнула зберегти мир, зменшивши озброєння відповідно до § 8 статуту. А з другого — Франція хотіла посилити санкційний параграф 16. Фінляндський уряд послідовно солідаризувався з позицією Франції. На тлі цих суперечностей можна було досить легко передбачити провал конференції, проте вона дала в нашій країні привід наївно сподіватися на зменшення податків, що вдарило