Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

Скінчивши під оплески «Розамунду» і вихиливши фужер вина з рук молодого офіцера, який підбіг до невисокої естради, Люція звеселіла, остаточно розслабилася і, бажаючи догодити підпилому товариству, пританцьовуючи, заспівала не дуже пристойну пісеньку:

Як майора я любила —

До майора спать ходила,

За півкіло маргарини

Цілувала три години…

Невміло перекладена самою Люцією на німецьку, пісенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, сміх, оплески. Один з літніх офіцерів посилав Люції поцілунки і високо піднімав якийсь пакунок, що, на його думку, символізував оті самі «півкіло маргарини».

Та ось двері у кафе знову прочинилися — і до зали увійшов черговий гість.

У Люції закалатало серце. Це був той самий офіцер у есесівській формі, що нагримав на Артура Христофоровича і доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирі зі свастикою на рукаві. Люція побачила, що на шиї, підпертій твердим білим комірцем, висить залізний хрест. «О, це велике цабе!» — подумалося їй.

Його помітили й інші присутні в залі. Гамір ущух. Літній офіцер, який посилав через весь зал поцілунки, опустився на стілець і заходився акуратно наливати собі з пляшки вина, прагнучи не розлити його.

Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вільного столика, на якому стояла табличка з написом «Зайнято!»

Люція занервувала. Уже не так вільно підгецувала на сцені, забула про сп'янілих офіцерів.

Тим часом нового відвідувача угледів і хазяїн. Він грудкою підкотився до столика і, відштовхнувши єдину офіціантку — руду Дуську, яку Люція органічно ненавиділа, вклонився гостеві.

Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь німцем із інтендантської установи «Рюстунгскомандо». Її ревнивий покровитель обіцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офіцери, обіцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якій видають хліб по картках. У голодному, замордованому Києві це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибігала лише увечері, коли відчинялися двері «Едельвейса», і уся брудна робота — прибирання, миття посуду тощо — тепер випадала на долю бідолашної співачки.

Курт Раух щось замовив, і Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухні. Есесівець пильно подивився на Люцію. Вона обірвала дурну пісеньку і розпачливо перебирала у пам'яті свій репертуар, не знаючи, що заспівати далі. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бідний, можна сказати, жалюгідний… Що ж заспівати? Хіба що їхній гімн: «Дойчланд, дойчланд юбер аллес…»

Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть німці.

Тим часом Дуська принесла есесівцю пляшку шампанського, той налив собі вина, відпив з фужера і знову вперся в Люцію поглядом. Погляд у нього був важкий. «Хто він мені такий зрештою? — заспокоювала Люція себе. — Ну що з того, що гестапо? Я нічим не завинила перед новою владою. Я цілком лояльна».

Ось зайшло іще двоє армійських офіцерів, але, огледівшись, сіли не біля Рауха за вільний столик, а притулилися за чужим.

Під оплески Люція випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завісою і крізь пропалену у ній дірку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому від сигарет залі попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собі шампанського, але не випив, а про щось замислився.

Люції протягом вечора ще двічі треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що співатиме.

Сама Люція любила ліричні пісні. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала війна, обірвала навчання у музичній школі, позбавила мрії про консерваторію, і тільки випадкове знайомство з хазяїном кафе «Едельвейс» фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гіллером, який якраз напитував собі в кафе співачку, дало їй шматок хліба і трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свідчив, що доля не відцуралася її, що не все пропало у житті, що якось вийде із скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Із жахом спостерігала, як потерпають жителі міста, що скніють без хліба, без світла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи богові, є і хлібна арбайткартка, електрика у квартирі; вона має право не відчувати себе такою знедоленою, як інші, у замерзлому Києві. А там, дивись, скінчиться війна, буде консерваторія, і вона здійснить свою мрію про оперну сцену… Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку ціну…

Останні дні у неї були багаті на події, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирі, де нині на всіх правах жила вона, Люція… А тепер історія з цим молодим, гарним гестапівцем. Це ж неспроста він пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапівець був ласкавий. Тепер знову не зводить із неї чіпкого погляду. Що в нього на умі? І чого він тоді вдень заїхав до «Едельвейса»? Тільки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахільку? А раптом двірничиха бачила її або іще хтось? Рахільку, звичайно, упіймали, і вона розказала, що приходила на свою квартиру…

Люцію кинуло в жар.

У залі знову стало гамірно. Ні, певно, лірикою не проймеш цих підпилих завойовників. Хіба ось цю, що наспівала їй недавно стара дама, яка повернулася з еміграції. Вона ж іще не переклала її. Але — нічого, щось зрозуміють і російською…

І Люція заспівала, фривольними жестами підкреслюючи зміст.

Не глядите вы так

Сквозь прищуренный глаз —

Вы, сеньоры, бароны, миледи,

Я за двадцать минут

Опьянеть не смогла б

От стакана холодного бренди.

Ведь я — институтка,

Я — дочь камергера!

Я — фея из бара,

Я — черная моль!

Коротюсіньке платтячко, підсмикуючись, допомагало Люції створювати образ «феї з бару», «чорної молі». І багато поглядів знову хтиво обмацували її гнучку постать.

Мой отец