Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

внутрішньої, званої у побуті «золотою», позики. В одній колонці — список по п'ятдесят карбованців, у другій — по двадцять п'ять, а усього — на десять тисяч карбованців. Проте самих облігацій поки що не знайшли. Певно, Гальчинська сховала їх в іншому місці, а список тримала «нагорі», перевіряючи за ним таблиці тиражів.

Капітан Андрійко задоволене мугикнув, коли побачив у руках радника юстиції таку знахідку, і ще наполегливіше став вишукувати ощадну книжку і облігації. Розуміючи, що убивці чи поодинокий грабіжник навряд могли забрати книжку, бо, одержуючи гроші, піймалися б, капітан перетрусив книжки, яких, крім уже названих порнографічних, було небагато, повитрушував білизну, попіднімав подушки на кріслах і на дивані, покопався у шухлядах шафи і, нічого таки не знайшовши, задумливо став біля шафи, постукуючи по ній пальцями.

Раптом щось ніби сколихнуло його. Щось. Але що саме? Він не знав. Завмер біля шафи, тамуючи подих, з надією, що блискавична інтуїція повернеться до нього. Дарма. І, перевівши подих, він знову механічно застукав пальцями по шафі. О леле! Один звук густіший, глухий, другий — дзвінкіший, ясний. Ще раз, ще раз!.. Так лікар вистукує груди хворого…

Капітан зрозумів, що у шафі між поличками є порожнина. Тайник!

— Петре Яковичу! — гукнув він. — Хлопці, а йдіть-но сюди! — Він демонстративно постукав по полірованій стінці, потім відчинив дверцята і витяг дві шухляди, витрусив просто на підлогу різні хусточки, панчохи, колготки. — Ось у цій, — стукав по дну, — тайник.

Тайник просто відкривався. Не треба було нічого відгвинчувати, відбивати, ламати, просто над дном шухлядки було зроблене друге дно, і кришка цього тайничка була фальшивим дном шухлядки, на яке господиня клала своє легеньке шмаття. Досить було підчепити кінчиком ножа це фальшиве дно, як воно піднімалося.

Усі збилися навколо журнального столика, на якому капітан Андрійко поставив шухляду.

Тайник виблискував, пломенів вогнем, мерехтів барвистими іскрами — обручка з великим діамантом, браслет, вкритий рубіновими краплями, золота ящірка із смарагдовими очима…

Співак обережно витяг з-під цих дорогоцінних прикрас фотографію якогось молодика в есесівському мундирі, потім німецький аусвайс на ім'я Люції Гальчинської — актриси оперного театру, арбайтскарту з відмітками біржі праці. На маленьких фото цих документів була та сама юна красуня, яку бачили на знімках в альбомі.

— Тут може бути версія, — зауважив лейтенант Задорожний, — якась таємниця ще з часів Великої Вітчизняної. Про щось могла знати, і їй вирішили замкнути рота.

— Не будемо відмовлятися від жодної, поки не вийдемо на шлях, — погодився Співак.

Капітан Андрійко тяжко зітхнув. Ощадкнижки і тут не було. Його, бідолаху, ніби заклинило на цій книжці, хоч вона, власне, нічого не вирішувала. Але ж де могла подітися?!

— Будемо переписувати цінності у протокол, — сказав Співак і поглянув на понятих. Вони стояли мов заворожені, не відриваючи очей від бурхливої краси вогню, що бризкав із шухляди.

Капітан Андрійко склав докладний опис дорогоцінностей, зазначивши індивідуальні ознаки кожної речі. В якусь хвилину йому здалося, що десь він уже бачив такий діамант, який палахкотів зараз на обручці. Але де — ніяк пригадати не міг.

— Мільйони! — не витримала сусідка Гальчинської і сплеснула руками. — Подумати тільки!

— Ну, мільйони чи не мільйони — це нам скажуть експерти-товарознавці, — пояснив понятим Співак. — Зараз ми ще раз перевіримо, чи все правильно записано, упакуємо, ви розпишетесь на протоколі, і опечатаємо. Потім разом з вами відвеземо на експертизу, і фахівці визначать ціну кожної речі…

Облігації внутрішньої «золотої» позики знайти теж не пощастило. І у тайнику їх не було. Це дратувало капітана Андрійка. Він був сищик, який не обминав при обшуку жодної дрібниці і, як вважав досі, знаходив усе потрібне, хоч би як воно було приховане…

4

Чоловік років під сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носі і великою чорною бородою, у якій пробивалися білі ниточки, низько схилився над піаніно і грав, не оглядаючись на зал, де пили і гуляли німецькі офіцери. Кафе «Едельвейс» було приватним, існувало з дозволу німців і лише для німців. За піаніно сидів Антон Адамадзе, той самий грузин, колишній врангелівський офіцер, до якого ревнував співачку Люцію хазяїн кафе Артур Христофорович Гіллер.

Жінок у залі не було, і двоє підпилих армійських лейтенантів танцювали удвох на вільній від столиків площадці під невеличкою естрадою.

Співачка Люція готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у перші дні, коли, виходячи перед німецькими офіцерами, відчувала скутість і, співаючи, відводила очі убік від своїх слухачів.

Зараз крізь пропалену у завісі дірочку вона спокійно розглядала відвідувачів. Декого вона вже запримітила, пізнавала; в «Едельвейса», хоч кафе відкрилося недавно, уже з'явилися свої завсідники. Майже усі столики зайнято — здебільшого молоді офіцери, які добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.

Тим часом тапер закінчив свою імпровізацію. Люція ще раз поправила на собі коротеньке плаття, яке відкривало вище колін її стрункі ноги, з великим вирізом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачіски і, відштовхнувшись високим каблучком від підлоги, вистрибнула на сцену. Завсідники зустріли її оплесками. Вона зраділа: її знають і вітають! Відповіла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.

Потім підійшла до тапера, хоч він наперед знав її програму, і щось шепнула йому.

Як завжди, почала з улюбленої офіцерами «Розамунди». Трохи знаючи німецьку зі школи, де мову викладав її батько, з його домашніх уроків, Люція ще й тепер, як тільки випадала вільна хвилина, учила її. Найбільше за все хотілося стати справжньою німкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нації, що володіє світом, і розмовляти без акценту, аби з вимови ніхто не міг розпізнати у ній слов'янки.

Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос співачки, знайома легка мелодія заколисували. Дехто почав підспівувати, п'яно похитуючись на стільці.

Люція була певна в собі, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмішка її подобається чоловікам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива,