read-books.club » Шкільні підручники » Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера 📚 - Українською

Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера"

307
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера" автора Ярослав Стельмах. Жанр книги: Шкільні підручники / Наука, Освіта / Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 13
Перейти на сторінку:
для сварки настрій миттю щез. — Давай я понесу, — примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі. Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води. — Я піду посплю, — мовив надвечір Митько, — а о другій годині ночі зміню тебе. — Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає. — Годинник у кожної людини отут, — постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. — Потрібно тільки знати, як ним користуватись. — І як? — Дуже просто. Перед тим як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: "Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій…" Потім походиш трохи і знову: "Мені треба встати о другій…" І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо, — чи по рибу, чи по гриби. — А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся? — Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш. Зрозумів? — Зрозумів. — То вартуй, а я пішов спати. — А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що — до ранку сидіти? — Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. — І Митько зник у курені. Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття — живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається-жалкує за згаслим днем нічна птаха: — Ов-ва-а! Ов-ва-а! Запала тиша. Стало моторошно. "Ну чого ти!" — втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев'я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно. Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: "Ну що я, — думалось мені, — у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?" І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячися зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалась домівка, татусь, мама… Я позіхнув. Рідна мати моя, — вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, -Ти ночей не доспала… — Ух, — опустився я на землю, спершися спиною на курінь. — І я недосипаю, — позіхнув знову. — Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки… — голова моя схиляється на груди. Скільки так я просидів, не знаю, коли це: — Ага! — чую сердитий голос. — Спиш, значить! Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя. — Спиш! Йому довірили пост, а він спить. — Та я… — почав був виправдовуватись. — Що я?! Заснув чи ні? — Заснув, — винувато розвів я руками. — Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні? — Ну, пробач, Митю, — почервонів я. — Лиш на хвилинку присів. Маму згадав. — Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди, спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив? — Ні… — Звичайно, за спанням і дивитись нема коли. Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. Я чув, як повернувся з обходу Митько, як він роздмухав багаття і сів, щось насвистуючи. Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір'я. Горе мені! Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав. — Митю, — гукнув несміливо. Відповіді не почув. "Мовчить, — подумав я. — Ображається. Так мені й треба". Полежав іще хвилин п'ять, тоді вибравсь назовні. Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, — спиною до куреня, — Митько солодко спав. Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину. Другої ночі варти вже не виставляли. — Яка користь, — сказав Митько, — у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний. Я повністю розділив таку думку. Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став, мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього. — Дивись, — тихо сказав він мені. На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап. — Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро. — Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові. — Сергію, — почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі. — Чого тобі? — Ти знаєш, що я придумав? — Ні. — Треба нам книжки взяти в бібліотеці. — Правильно, підемо завтра наберемо — фантастику яку-небудь… — Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології. — Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав? — Так то ж ботаніка. — А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишковопорожнинні, гадюки — бридота одна! — От ти не розумієш… — Не хочу я такого й розуміти, — урвав я Митька. — Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: "Любі діточки, бачите цього павучка?" — засміявсь я, згадавши нашу ботанічку. — Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз. — Ну, кажи, кажи, — поблажливо дозволив я. — Ти думаєш, зоологія — це самі павучки і оці от, як їх, кишковопусті? — Порожнинні,
1 ... 6 7 8 ... 13
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера"