Читати книгу - "Беззаперечна правда"

за ним. Він повернувся і схопив мене. «О, дитинко, бідна дитинко, ця сука і тебе дістала?» – сказав він. «Так, ця сука мене дістала, ах, ах, ця сука мене дістала!» Ми привели його назад до кімнати і зняли з нього сорочку: його шия, спина та щока були вкриті пухирцями. Він був схожий на рептилію. Ми поклали його на підлогу під маленьким віконним кондиціонером, і моя сестра присіла біля нього. Вона взяла запальничку і, простерилізувавши нею кінчик голки, взялась лопати один за одним його пухирці. Ми із сестрою обидва плакали, і я дав йому кварту, щоб підбадьорити його.

Коли я думаю про це, я завжди сприймаю свою матір у більшості ситуацій жертвою, і Едді бив її. Я впевнений, що ліберальні жінки схвалили б її вчинок, але я подумав: «Як ти можеш зробити щось таке тому, хто начебто є твоїм хлопцем?» Це змусило мене зрозуміти, що моя мати не була матір’ю Терезою. Вона зробила кілька поганих речей, а він усе ще залишався з нею. Насправді, він пішов до магазину, щоб купити їй трохи спиртного після того, як вона обпекла його. Тож, як бачите, він винагородив її за це. Ось чому я був настільки сексуально не виваженим.

Це було середовище, в якому я зростав. Закохані люди, які проламували одне одному голови і стікали кров’ю, як собаки. Вони люблять одне одного, але водночас ріжуть один іншого. Дідько, я до смерті боявся своєї сім’ї у цьому будинку. Я виріс серед крутих жінок, жінок, які б’ються з чоловіками. Тож мені на думку не спадало, що бити жінку – то табу, адже жінки, яких я знав, могли вбити тебе. Ти мав битися з ними, бо якщо не будеш – вони поріжуть або застрелять тебе. Або ж вони приводили сюди чоловіків, щоб ті побили тебе, бо вважали тебе нікчемою.

Я боявся бути вдома, але я також боявся виходити на вулицю. Тоді я ходив до державної школи, і то був жах. Я був повним і дуже сором’язливим хлопчиком, майже млосним, до того ж я шепелявив. Діти обзивали мене «маленьким хлопчиком-феєю» через те, що я ніколи не відходив від моєї сестри, адже моя мама казала мені залишатися завжди із Деніз, тому що вона була старша за мене і мала доглядати за мною. Вони також називали мене «брудний Айк» або «брудний шибздик», бо я тоді не знав нічого про гігієну. У нас не було гарячої води, щоб прийняти душ, а якщо відключали газ, ми не могли навіть накип’ятити води. Моя мати намагалася навчити мене цьому, але я однаково не дуже добре вправлявся. Вона брала мило, наповнювала відро гарячою водою і мила мене. Але коли ти маленький, тобі плювати на гігієну. Зрештою я навчився цьому на вулиці від старших дітей. Вони розповіли мені про Брут, Пако Рабана та П’єра Кардена.

Моя школа була просто за рогом нашого будинку, але іноді моя мати була в безпам’ятстві від випитого напередодні ввечері і не проводжала мене в школу. Саме тоді діти завжди били мене і штовхали ногами. Вони були такі: «Забирайся до біса звідси, нігер, ти, типу, мерзенний шибздик». Мене постійно били й ображали. Вони били мене в обличчя, а я тікав від них. Ми ходили до школи, а ці люди дражнили нас, а потім коли ми поверталися додому, вони витягували зброю і грабували нас за будь-яку дрібницю, яка у нас була. Це було жорстоко, нас грабували маленькі діти просто в нашому власному домі.

Справжнім поворотним моментом у моєму житті стала необхідність носити окуляри в першому класі. Моя мама повела мене до лікаря перевірити зір і виявилось, що в мене короткозорість. Тож вона замовила мені окуляри. Вони були такими потворними. Одного разу я йшов додому зі школи під час обідньої перерви і у мене було кілька фрикадельок з їдальні, загорнутих в алюміній, щоб вони не охололи. Той хлопець підійшов до мене і запитав: «Ей, у тебе є гроші?««Ні», – відповів я. Він почав копирсатися в моїх кишенях і обшукувати мене, а потім спробував забрати мої чортові фрикадельки. Я відбивався, повторюючи: «Ні! Ні! Ні!» Я дозволяв хуліганам брати мої гроші, але ніколи не дозволяв їм забирати мою їжу. Я згорбився, як живий щит, захищаючи свої фрикадельки. Він почав бити мене по голові, а потім взяв мої окуляри і кинув їх до бензобаку вантажівки. Я побіг від нього додому – мої фрикадельки йому не дісталися. Я мав би надавати тим хлопцям, але я був переляканим, бо ті хлопці були настільки нахабними та борзими, що я просто думав, вони знають щось таке, що мені невідомо. «Не бийте мене, залиште мене в спокої, припиніть!» – кричав я. Я досі почуваюсь боягузом через всю цю травлю. То дике почуття, розуміти, що ти настільки безпорадний. Це відчуття залишається з тобою назавжди. День, коли той хлопець забрав мої окуляри і кинув їх до бензобаку, став моїм останнім днем у школі. Моя формальна освіта на цьому закінчилася. Мені було сім років, і я відтоді ніколи не повертався до класу.

Я приходив до школи, снідав і йшов звідти. Кілька годин я прогулювався кварталом, а потім приходив на обід і знову йшов. Коли школа закінчувалася, я повертався додому. Одного дня весною 1974 року до мене на вулиці підійшли троє хлопців і стали перевіряти мої кишені.

– Гроші є? – запитали вони.

– Ні, – відказав я їм.

– Як знайдемо в тебе якісь гроші – залишимо собі, – сказали вони мені.

Вони почали вивертати мої кишені, але у мене нічого не було.

– Куди ти йдеш? – запитали вони мене. – Хочеш із нами політати?

– Що? – запитав я.

Тож ми пішли разом до школи, і вони змусили мене перелізти через паркан, щоб дістати кілька пластикових ящиків з-під молока і перекинути їх їм. Ми пройшли кілька кварталів, і вони сказали мені зайти в закинутий будинок. «Ого, я не знаю…» – завагався я. Я був лише маленьким хлопчиком проти трьох здорованів. Але ми туди увійшли, і вони сказали мені: «Лізь на дах, Коротуне». Я не знав, чи не збираються вони мене, бува, вбити. Ми піднялися на дах, і я побачив маленьку коробку з голубами. Ці хлопці будували голубник. Тож я став їх хлопчиком на побігеньках, їхнім маленьким рабом. Незабаром я дізнався, що коли птахи злітали, вони часто через свою лінь та поганий стан сідали на чийсь інший дах. Коли таке траплялося, я мав спуститися