Читати книгу - "Беззаперечна правда"

світі не було геть нічого доброго. Тут постійно їздили копи з увімкненою сиреною, швидка допомога щодня когось забирала; щомиті десь стріляли та різали людей і били вікна. Одного разу нас із братом навіть пограбували просто перед нашим будинком. Ми часто спостерігали, як ці хлопці стріляють один в одного. Це було схоже на сцени зі старих фільмів Едварда Г. Робінсона. Ми дивилися і казали: «Вау, це відбувається насправді».

До того ж уся округа була розсадником похоті. Багато людей там поводилось розкуто. Не дивно було почути на вулиці «смокчи мій член» або «їж мою кицьку». Тут панували геть інші обставини, аніж у моєму старому районі. Одного разу якийсь хлопець схопив мене на вулиці, відвів до закинутого дому і спробував зґвалтувати. Я ніколи не почував себе на тих вулицях по-справжньому в безпеці. Через якийсь час ми перестали почуватися в безпеці навіть у власному будинку. Вечірки у моєї мами закінчилися, коли ми перебралися в Браунсвіл. Моя мати завела кілька друзів, але в неї більше не було такої компанії, як на Бед-Стай. Тож вона почала сильно пити. Вона так і не знайшла іншої роботи, і я пам’ятаю, як ми з мамою стояли в довгих чергах до центру соціального забезпечення. Нам доводилося чекати годинами, а потім, коли ми опинялись біля входу, годинник показував п’яту і вони зачиняли двері тої чортової контори просто у тебе перед носом, точнісінько як у кіно. У Браунсвілі нас теж постійно виселяли. Таке траплялося досить часто. Час від часу ми влаштовувалися на пристойне місце, ненадовго знайшовши прихисток із друзями або бойфрендом моєї матері. Але більшість часу щоразу, коли ми переїжджали, наші умови гіршали: із бідності ми перейшли в серйозну бідність, а потім у пиздець яку бідність. Зрештою, ми стали жити в покинутих будинках, де не було ні тепла, ні води, ні навіть електрики. Узимку, щоб зігрітися, ми всі четверо спали в одному ліжку. Ми залишалися там доти, доки хтось не приходив і не виганяв нас. Моя мати робила все можливе, щоб зберегти дах над нашими головами. Часто це означало, що їй доводилось спати з тими, хто їй насправді не подобався. Просто ось так воно склалося.

Вона ніколи не йшла з нами до притулку для безхатьків, натомість ми просто переселялися щоразу до іншого закинутого будинку. Це все сильно травмувало нашу психіку, але що ми могли зробити? Це те, що я так ненавиджу в собі, чому навчився у моєї матері – немає нічого такого в світі, чого ти не зробиш, щоб вижити.

Один із моїх найперших спогадів – це те, як соціальні працівники прийшли в квартиру, щоб пошукати чоловіків під ліжком. Улітку ми ходили за безкоштовними обідами та сніданками. Я говорив їм, що маю дев’ятеро братів і сестер, і вони пакували мені більше їжі. Я почував себе так, наче пішов на війну і отримав здобич. Так я гордився тим, що здобув їжі для нас. Можете собі уявити таке фуфло? Я відкривав холодильник і бачив там сендвічі, апельсини та пачки з молоком. Усього по двадцять. І я запрошував людей. «Брате, тобі потрібно чогось з їжі? Ти голодний? У нас є їжа». Ми поводилися так, ніби заплатили за це чесно заробленими грошима. Це був безкоштовний обід.

У дитинстві я був маминим синочком. Я завжди спав із мамою. У моєї сестри і брата були свої кімнати, але я спав із матір’ю, доки мені не виповнилося п’ятнадцять. Одного разу моя мати спала з чоловіком, коли я був із нею в одному ліжку. Напевно, вона думала, що я сплю. Упевнений, усе це вплинуло на мене, але, на жаль, що було – те було. Мене відселили на кушетку, коли в неї з’явився новий бойфренд на ім’я Едді Гіллісон. У них був реально хворий роман. Напевно, через те мої власні стосунки були такими дивними. Вони пили, билися і трахалися, розлучалися, потім пили, билися і трахалися знову. Вони були по-справжньому закохані, навіть якщо то було справді хворе кохання.

Едді був невисоким міцно збитим хлопцем із Південної Кароліни. Він працював на промисловій фабриці з виробництва пральних машин. Він не надто далеко просунувся у своєму навчанні і тоді, коли мої брат та сестра пішли до четвертого класу, він абсолютно не здатний був допомогти їм із домашніми завданнями. Едді був владним чоловіком, але моя мати була також надто владною жінкою. Тож сварка могла розпочатися ні з чого. У тому районі завжди була якась бійка, приходили копи і говорили: «Ей приятель, пройдися по кварталу». Іноді ми всі разом втручалися в бійку. Одного разу моя мама та Едді сильно посварилися, і сварка переросла в бійку. Я втрутився між ними, намагаючись захистити мою маму і стримати Едді, але він ударив мене в живіт, і я впав. Я був, типу: «Ох, блін, не можу повірити в це лайно». Я був лише маленькою дитиною! Ось чому я ніколи не піднімав руку ні на кого з моїх дітей. Я не хочу, щоб вони вважали мене чудовиськом, коли виростуть. Але в ті часи побиття дитини було чимось звичним. Це нікого не хвилювало. Тепер це злочин, за таке садять до в’язниці.

Едді та моя мати сварилися через що завгодно: через інших чоловіків та жінок, гроші, контроль. Едді не був ангелом. Коли до моєї матері приходили подруги, і вони всі напивалися, а вона непритомніла від алкоголю, він трахав її подруг. А потім вони бились через те. Там відбувалися якісь геть дикунські штуки зі зброєю та лайкою: «Ти покидьок, пішов ти» і «Ти, нігер, відсоси у мене…» Ми кричали: «Мамо, перестань, ні!» Одного разу, коли мені було сім років, вони побилися, і Едді вдарив її кулаком, вибивши їй золотий зуб. Моя мати почала кип’ятити велику каструлю води. Вона веліла моєму братові та сестрі залізти під ковдру, але я був так загіпнотизований переглядом своєї програми про боротьбу по телевізору, що не чув її. Моя мати була такою спритною, що пройшла повз мене не привернувши мою увагу, і шепнувши нам сховатися, повернулася в кімнату, де мої брат та сестра встигли залізти під ковдру. Едді сидів просто поруч зі мною, і наступне, що я почув, був цей гуркіт, і каструля з киплячою водою прийшлась Едді по голові. Трохи води потрапило й на мене. Здавалось, що вона важить цілу тонну.

«ААААААААА!» – Едді з вереском вибіг із кімнати в коридор. Я побіг просто