Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Місяць допитливо зазирнув у щілину. Мандрівники-хмаринки, наче випацьканими в сажі лапами, провели по світлому образу небесного світила. То з’являлися, то зникали зорі. На мить здалося, що я побачив блискучі очиська малого радика, але вже через мить на їх місці мерехтіли зірки. Вдихнувши нічне, прохолодне повітря, згадавши подорож, вірних друзів, я відчув, як сльоза смутку скотилась по щоці. Швидко стерши її, я повернувся до стіни і пообіцяв собі, що більше не заплачу. Буду мужнім і сильним, як дід.

Але як же це важко не втрачати надії…

Я прокинувся від скрипу засува. За мить двері відчинились — і яскраве денне світло залило похмурий, затхлий барак.

— Виходьте! — крикнув кремезний чоловік на вході. — Шикуйтеся на площі!

Я лежав ближче до дверей і на вулиці опинився одним із перших. Денне світло різало очі. Втомлені і налякані невільники виходили і жмурилися від сонця. Тільки зараз я зрозумів, як нас багато, лише чоловіки: від малого до старого.

Нас вишикували в рядок по зросту, і я опинився в самому кінці. Наказали зняти сорочки, щоб корсари, а я вже зрозумів, що потрапив саме до них, могли краще роздивитись фізичний стан здобичі. Я боявся, щоб не забрали подарований дідом амулет, але він був настільки непримітним, звичайним шматком заліза, що на нього, можливо, і не звернуть увагу. Та й в наш час всі жителі Вернакії носили якісь амулети: багатші — із міді, срібла чи золота, а бідніші — зі звичайного заліза або просто випаленої глини.

Корсари щупали невільникам м’язи, оглядали торс, відкривали рота, щоб оцінити зуби. Я зі здивуванням дивився на кремезних чоловіків, які дозволяли з собою так поводитись. Якби тільки я був таким високим і сильним, то хоча б одному пірату не стерпів і дав би в пику! Але, на жаль, через невисокий зріст на свої чотирнадцять я здавався ще молодшим. Здоровань зневажливо зиркнув, покрутив, як дзиґу, і пхнув на землю, розреготавшись:

— Оце рибка нам попалась, не знаєш чи з’їсти, чи викинути!

Та різко обірвавши сміх, пірат нахмурив брови:

— Звідки це в тебе? — ткнув пальцем у витатуйований символ на моєму передпліччі.

Я вперто мовчав.

— Чого мовчиш, нікчемо? Відповідай!

Пірат вдарив тяжкою долонею по обличчю і я, принижений, з палаючою щокою, знову опинився в пилюці.

— Підлий боягуз, — процідив я крізь зуби, але пірат почув.

— Що ти сказав, шмаркачу? Розчавлю, як хробака!

Лиходій грізно навис. А я обурено скочив на ноги, але черговий удар, тепер уже кулаком змусив гепнутись на землю. Перед очима закружляли зірки, в роті стало солоно. Я витер кров.

— Зачекай, Отаре, — зупинив здорованя інший пірат. — Можливо, це не така вже й погана рибина. Схоже, від шмаркача тхне золотом.

Пірат смачно плюнув. Здоровенні ручища вчепились за комір. Я безпорадно волочився по запилюженій землі, як ганчірка. Біля гостроверхого будинку з великим різьбленим ґанком та незворушною охороною пірат зупинився.

— Потрібно бачити володаря, скажи, що прийшов Кастор зі здобиччю.

— Володар прийме тебе, заходь! — гримнули вартові згодом.

Від золотих оздоб та яскравих шовкових фіранок перехоплювало подих. Шовк тягнувся від шпиля на стелі до підлоги, обтягуючи похилі стіни, перетворюючи їх на живі кольорові хвилі. При найменшому подиху вітру фіранки ніжно тріпотіли та переливалися. На невеликому підвищенні, в золотому кріслі, оздобленому дорогоцінним камінням, велично сидів сивочолий чоловік з суворим обличчям, одягнений в сяюче, розкішне вбрання. Біля його ніг лежав красивий плямистий звір з розкосими зеленими очима. Та найбільше вражали незвичайної краси жінки, які стояли за золотим троном і обмахували володаря чудернацьким барвистим пір’ям. Колір їх шкіри нагадував багряний захід сонця. В ньому ніби починалася ніч, і ще не закінчувався золотий день. Тоді я ще не знав, що колись доведеться пізнати магічну, глибоку силу краси жінки цього народу.

Охорона безцеремонно штовхнула на коліна.

— Моє життя належить тобі, Володарю! — вигукнув пірат, приклавши правий кулак до серця.

— Касторе, ти хоробрий воїн, і я приймаю твоє життя. Говори! — голосно і велично відповів сивий чоловік.

— Володарю, малого схопили вчора разом з чудернацьким звіром, що поповнив вашу колекцію. Сьогодні, оглянувши нікчему, я хотів пустити його на корм вашим улюбленцям. Подорожі до Сакарії раб не перенесе, загнеться по дорозі. А це тільки в збиток.

— Коротше, Касторе, — гнівно перебив чоловік на троні.

— Пробачте, володарю. Та побачивши цей символ, — і здоровань повернув мене плечем до ватажка, — я вирішив, що раб може принести грошенят.

Корсар криво усміхнувся.

Сивий чоловік махнув рукою, на товстих пальцях сяяли персні:

— Продовжуй!

— Володарю, нещодавно мисливський загін полонив кремезного воїна зі схожим символом на руці. Силач покалічив трьох моїх людей, доки не здався.

Я нашорошив вуха. Невже дід Радо теж у піратському полоні?!

— Ми планували продати раба на ринку невільників в Сакарії, — продовжував корсар, — але велетень запропонував нам вигіднішу угоду. Ми доставили раба у вказане місце, а його друзі заплатили втричі більший викуп.

— Хм… Так, пам’ятаю цього воїна, — суплячи брови, сказав сивочолий.