Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Володарю, а що, як зв’язатися з тими ж людьми, можливо, вони заплатять гроші і за малого. У нього такий же символ!

Я не міг повірити. Дід живий! Він був тут! Його доправили до друзів, можливо, й до Майстра Каро в Шанталію. Неймовірно, але скоро я зможу зустрітися з Радо. Не тямлячись від щастя, я закричав:

— Це був мій дід! Дід!!! Відвезіть до нього! І він обов’язково віддячить!

— Дід? — здивовано перебив пірат. — Той чоловік годиться тобі в батьки! На правій руці у нього залишились дивні шрами, ніби декілька голок одночасно розрізали шкіру, ще свіжі, бо заважали битися.

Я зблід, зрадливий потічок поту збіг по чолі. Не може бути! Це ж Воїн Шаку! Невже і у нього є символ?

Близьке щастя дзвінко розбилося на друзки. Якщо потраплю до рук Шаку, то вже не побачу ні діда, ні сифона, ні радика.

— Це не дід! Це дядько! Він ненавидить мене і не заплатить ні копійки, — поспіхом брехав я.

Сивочолий незадоволено потер бороду:

— Цей малий щось не договорює. Дай йому доброго прочухана, Касторе. Здається, він розкаже більше і, можливо, принесе декілька мішечків золота. Відшмагай, але так, щоб не спустив духу.

Спина миттю зачесалася. Корсар грубо схопив за комір, але я в розпачі вчепися за перше, що потрапило під руки. Ланцюг, на прив’язі якого сидів дивної краси звір з білим плямистим хутором, дзвінко ляснув і різко смикнув хижака.

Люто блиснули вогняні очі, звір невдоволено загарчав і оскалив гострі білі зуби.

Сивочолого потішала ця картина. Пірат ласо всміхався, забувши про мішечки з золотом, які буцімто міг отримати.

Я ж, наче загіпнотизований, з розпачем дивився в недобрі, хижі очі звіра і намагався згадати слова на древній забутій мові, яких навчив дід. При зустрічі з хижаком в лісі вони допомагали мирно розійтися.

— Я друг тобі, своїм шляхом іди, мені потрібно просто пройти, — прошепотів я.

Звір припинив ричати. Голосно, на всю пащеку, позіхнув і, скрутившись калачиком, мирно влігся біля ніг господаря. Сивочолий зіскочив із трону. Присутні здивовано вирячились. І в цей момент у шовкову залу, як маленький вихор, увірвалось чорняве дівчисько.

— Тату, це ж він! Той хлопець, який врятував від двоголової хапуки! Той, хто розмовляє на зміїній мові! Він…

Сивочолий перервав малу на півслові. Оцінюючи, наче вперше побачив, обвів зацікавленим поглядом:

— То це ти врятував мою дочку?! А-р-р-р-а!

Присутні, наче підкошені, впали на коліна.

Пірат зірвався з трону:

— Якби не ти, я б втратив найдорожче, що є в житті, — сказав Фарос. — Астра все розповіла. Ти розмовляєш з хапукою і барусом. Такий малий, а — повелитель звірів. А-р-р-р-а!

Присутні знову застигли в низькому поклоні. Вклонився і Фарос.

Я нарешті прийшов до тями. Здивовано дивився на пірата і не міг повірити, що від примхливої волі сивочолого ще мить назад залежало моє життя.

— Я звичайний житель Вернакії і, певне, не той, за кого маєте, — скромно почав. — Радий, що зміг допомогти вашій дочці. Бо знаю, як це втратити рідну, дорогу людину, — остаточно осмілівши, продовжив: — Володарю Фаросе, чому вклоняєтесь мені? Кожен із тих нещасних, вишикуваних на площі, заслуговує на шану і людське ставлення. Можливо, не один врятував чиюсь дочку, сина, батька чи матір. Та чомусь для вас ми не люди, а раби!

Фарос змінився в обличчі. Тяжко опустився на величний трон:

— Я прощаю твоє нахабство, лише через те, що врятував Астру. Але надалі… раджу тримати язик за зубами!

Останні слова громом прокотилися по залі.

— Декілька днів, — продовжував Фарос, — ти будеш моїм гостем і з повагою ставитимешся до дому, в якому гостюєш! А коли повернеться з Сакарії корабель, скажеш куди потрібно і забирайся геть на всі чотири сторони!!! Тепер іди! Фарос все сказав!

Пильна охорона провела до невеличкого будиночка. Після бараку хатина здалася королівськими хоромами. Чиста, затишна. Давно вже я не спав на справжньому ліжку, в постелі, що пахла гірськими травами. До будинку приставили варту і без дозволу Фароса не дозволяли виходити.

Небезпека, здавалося, відступила. Я сів на край ліжка і задумався. Знав, що сифон десь поруч. А от де шукати радика, навіть не уявляв. Та раптом до кімнати увірвалась Астра.

— Ти задоволений? Як влаштувався? — наче копіюючи владного батька, запитала вона. — Може тобі щось не подобається, то я накажу покарати недолугу прислугу!

Розлючений, я зіскочив з ліжка.

— Так, Астро, звичайно! Покарай бідолашних служниць, бо постіль занадто чиста і надто гарно пахне! Що ти верзеш, послухай себе!

— Ти справді дурний, Айхо, якщо дозволяєш собі так розмовляти зі мною! — ображено відповіла мала. — Я ж тільки прийшла поцікавитись, як ти влаштувався.

— Дякую за турботу, — втомлено мовив я.

Астра запнулася, чорні очиська потеплішали і врешті-решт вона сказала:

— Я… так і не подякувала тобі… за порятунок…

— То, може, саме час сказати