Читати книгу - "Відлуння у брамі"

Ден побачив перед собою того самого сивого чоловіка з козацькими вусами. За ним стояли близнюки, а віддалік ще один чолов’яга — середнього віку стрункий шатен, у чорних штанях та сорочці, вишитій білим по білому.

Досвідчений Ден, якого вуличне життя навчило шкурою відчувати небезпеку, швидко збагнув: нічогісінько їм тут не загрожує. Тієї ж миті він згадав, що зранку ріски у роті не мав — великий стіл кают-компанії був накритий до вечері. Хлопці вперше у житті бачили таку кулінарну розкіш.

Відірвавши погляд від столу, Ден помітив, що біля круглого ілюмінатора на окремому низькому столику стоїть — відкритий та порожній — той самий клятий шкіряний портфель, через який вони сюди потрапили.

— Розклáд, хлоп’ята, такий, — сказав старший. — Зараз добре вмиваєтеся під наглядом Мстислава й Мечислава, — він очима вказав на близнюків, — а потім будемо вечеряти, і ви нам усе старанно та щиросердно розповісте.

Олег сидів на великому ліжку, застеленому темно-синьою шовковою білизною. З вікна пентхауса було видно, як повз Монастирський острів, на якому стоїть біла церковка, проти течії іде великий корабель. Над водою шугали чайки, стрімко пірнаючи за хлібом, який кидали у хвилі пасажири лайнера. Олегові було байдуже до тієї мальовничої картини, як і взагалі до всього на світі. Він механічно перебрав у пам’яті події останньої доби: за наказом Людмили викупався та поголився, подзвонив матері, без інтонацій збрехавши, що нібито протягом усього тижня, коли від нього не було звісток, вивчав нові способи розповсюдження «Трамалайфу» на закритому корпоративному тренінгу. Телефонний зв’язок там заборонили — задля кращого психологічного занурення у тематику навчання та контакту з викладачами. А ще він дістав підвищення по службі. Подякував мамі за те, що не звернулася до міліції у його пошуках. І наостанок сказав, що додому повернеться не скоро — справи фірми вимагають відряджень. Мама ніби заспокоїлася.

— З тобою стало зовсім нецікаво трахатися, — гола Людмила ліниво потяглася на ліжку, — неначе на механічну ляльку перетворився. — Вона провела долонею молодикові від шиї до паху. — А такий класний був. Доведеться шукати іншого. Вставай, одягайся. — Вона простягла руку до пульта і парубок підвівся й почав натягати джинси. — Зараз іди униз. Транихиїл чекає на тебе.

Олег слухняно вийшов на сходи, що вели до лабораторії. Згори побачив Транихиїла, — так Людмила звала рудого товстуна, — який вкляк у своєму кріслі. Його обличчя, зазвичай жовтувате, сьогодні було блідо-сірим. Довкола крісла руданя міряв дрібними кроками підлогу якийсь невисокий опецькуватий чоловік. На його великій голові виблискувала червона лисина, облямована залишками хвилястого сивуватого волосся. На так само великому носі ледь трималися масивні окуляри з товстими скельцями, а розстебнутий коричневий піджак ледь не тріщав на спині і боках. Він нервово дріботів короткими ногами у штанях кольору кави з молоком і коричневих лакованих черевиках на високих підборах та мало не ридав, звертаючись до Транихиїла:

— Зник, зник без сліду! Я ж тримав його у власному сейфі, у себе в офісі, а він, Ви знаєте, дуже надійно охороняється. Може, у Вас є запас тієї речовини, як там вона зветься… біоінформацій на… або її можна синтезувати ще раз?

— Йосипе, — крижаним тоном заговорив Транихиїл, загинаючи пальці, — відповідно до моєї домовленості з паном Шахсуваровим, за збереження таємниці результатів досліджень відповідаєте Ви. Це по-перше. У згаданій домовленості йдеться: я передаю Вам контейнер зі стартовим зразком синтезованої біоінформаційної речовини. Це по-друге. Ви ж мали негайно доправити її до Москви. Це по-третє. Натомість Ви навіщось поклали контейнер зі зразком до консервної бляшанки, яку звете своїм сейфом, і тепер просите мене прикрити вашу безвідповідальність. Проблема не в тому, чи можу я повторити дослід, хоча він дуже, дуже дорого коштує. Питання в іншому: ця речовина є… — Цієї миті він помітив присутність Олега, який, не криючись, зійшов униз і мовчки зупинився посеред лабораторії. — Ось, до речі, перший дієздатний експериментальний зразок універсального виконавця-біоробота, створений за допомогою речовини. Для запуску серійного виробництва таких моделей саме й потрібний препарат нового покоління, який Ви так бездарно втратили. За яких обставин, Йосипе, у Вас викрали контейнер? Розповідайте дуже детально.

— Я тільки на дві доби залишив його у себе в офісі, у сейфі. Ви ж самі сказали, що доки речовина у контейнері — її можна зберігати у кімнатних умовах, — під час цієї тиради товстун відійшов подалі від незворушного Олега. — Адже одразу вилетіти з Дніпропетровська до нашого спільного шефа я не міг — була затримка з отриманням дипломатичного паспорта. Самі розумієте: такий багаж надійніше переміщувати через кордон як дипломатичну пошту. Сьогодні ж, коли все вдало залагодилося і на мене чекав літак, я приїхав до офісу, відчинив сейф і побачив — портфель із контейнером зник без сліду. При цьому гроші та коштовності, які там зберігаються, ніби усі лишилися на місці. Я їх навіть не перелічував — до Вас квапився.

— Точно не перелічував? — перепитала Людмила, спускаючися сходами.

— Та ж не про те йдеться! — прогарчав Тед. — Отже Ви, Йосипе, достеменно не знаєте, коли трапилася крадіжка: день, два тому, чи сьогодні?

— Саме сьогодні, — прошепотів товстун.

— Йосипе, Ви ідіот! Як можна було довірити таку цінну річ сейфу? Звісно ж, ваша охорона нічого не знає!? Сподіваюся, Ви до міліції бодай не зверталися?

— Ні-ні!!! Яка може бути міліція — я ж розумію, — знітився Йосип. — А от щодо охорони… У мене працював водієм один молодий чоловік. Із дуже хорошими рекомендаціями, вправний, вихований, але сьогодні вранці він не вийшов на роботу, а його телефон постійно поза зоною досяжності.

— Зрозуміло. Якщо це він вкрав портфель, то може, і не здогадується про справжню цінність його вмісту, — припустила Людмила, — Але навіщо потрібно було класти контейнер у той портфель?

— Ну, саме у портфелі я збирався перевезти контейнер до Москви. Щоб у прикордонників