Читати книгу - "Щоденник Фокса Міккі"

Зіна мене забула…

Сполохав на городі дикого кролика і налетів на колючий дріт. Уй-ю-юй, як боляче! Зіна казала, що, якщо поріжешся іржавим залізом, треба відразу змастити йодом. Де я візьму йод? І йод же пече — я знаю…

Миші проїли в моєму щоденнику дірку. Ніколи більше не любитиму мишей!

Зіна мене забула…

Сьогодні знайшов у більярдній шматочок ста­­рого шоколаду і з’їв. Це, щоправда, не прикрість, а радість. Але радостей так мало, що не мо­жу ж я для них окрему сторінку відводити.

Самотній, нещасний, холодний і голодний фокс Міккі

Чи любите ви горища? Я — ду­же. Люди громадять на гори­щі найцікавіші речі, а по кімнатах розставляють нудні столи і дурноверхі комоди.

«Коли моє серце рветься від туги», як каже Зінина тітонька, я прибігаю із голого парку, витираю лапи об канапу і біжу на горище.

Над віконцем у стелі пролітають горобці — вони достоту миші, лише з крильцями. «Чи-чи-чирк!» — «Доброго ранку, сіль ву пле!»

Відтак вітаюся зі старою Зіниною лялькою. У неї сухоти*, і вона лежить у запилюженій діря­вій ванні, задерши п’ятки догори. Я її перевер­нув, щоб усе було пристойно… Поговорив з нею про Зіну. Так, звичайно, серце дівчинки — куль­бабка. Забула ляльку, забула Міккі. А потім у неї з’явиться донька, і все почнеться спочатку… нова донька, нова лялька, новий песик. Апчхи! Яка тут пилюка!

Обнюхав розбиту люстру, лизнув гумового песика — у бідолахи в животі діра… розірвав у клап­­ті собачу нагайку…

«І нудно, і сумно, і нікому лапу потиснути!»…

Якби я мав більше сили, то відсунув би стару ванну і влаштував би собі на горищі кімнату.

Під ушкоджений диван підсунув би собі письмовий стіл. Він похилий — дуже зручно писати!

Вбиральню влаштую на даху. Це й «гігієнічно», і приємно. Залазитиму, як матрос, по драбинці в слухове віконце.

А намордник свій пожбурю в комин! Апчхи!.. Чхнув — отже, так і буде.

Овва! На шосе екіпаж…

Чий? Чий? Чий? И-и-и! Зіна приїха…

Вже третій тиждень живу в Парижі, — рю д’Ассомпсіон (Успенська вулиця), дім 16. Третій поверх, праворуч.

Ви б мене і не впізнали: лежу біля каміна на подушечці, немов порцелянова кицька. Пахне від мене бузковим милом, збоку зелена краватка. На нашийнику — срібна візитна картка з адресою… Якби я умів говорити, поцупив би франк і купив би собі манжетки.

Зіна в школі… На сусідньому балконі сидить препаскудна собачка.

У вухах пакля, на очах пакля, на губах пакля. Взагалі, якась сльозлива муфта*, подерта ганчірка, собача сліпа кишка, пискляве дрантя! І знаєте, як її звати? Джо-кон-да… Морда ти, морда ти тухла!

Коли нікого на балконі нема, я беруся її дражнити. Ух, як приємно! Стаю до неї задом і починаю дриґати задньою лапою; п’ять хвилин дриґаю. Ах, яку істерику вона закочує! Наче кіт під автомобілем…

— Яй-яй-яй! Уй-уй-у-о-о! Ай-ай-ай-є!..

Клубком вкочується її господиня, така ж коротенька, волохатенька, пузатенька, живіт на бі­гу застібає, і, Боже мій, чого вона лишень не го­во­рить:

— Дитинко моя, пу-пу-пу-пусику! Хто тебе зо­би-би-би-див? Бідні мої оченяточка! Чудесні мої лапочки! Золотий, дорогий хвостичок!..

А я в кімнату зі свого балкона сховаюся, наче мене й на світі нема, на килимі катуляюся і лапами б’ю себе по носі. Це я так сміюся.

Внизу, вгорі, справа, зліва грають на піаніно. Я би їм усім на лапи намордники надів! Зіна в школі. І навіщо дівчинці так багато вчитися? Все одно виросте, остриже коси і буде на кушетці цілими днями валятися. Я цю породу знаю.

Учора зі садиби приїздив садівник. Привіз яблука і яйця. Найкращі відібрав для кухарки (знаємо, знаємо!), а гірші — для Зіниних батьків. Зрозумійте людей: носять окуляри, носять пенсне, а нічого в себе під носом не бачать…

Прокрався в передпокій, став на стільчик і запхав йому в кишеню пальта риб’ячих тельбухів... Хай знає!

Був із Зіною в сінема*. Дуже схвильований. Як це, як це може бути, щоб люди, автомобілі, діти і поліцейські бігали по полотні?! І чому всі сірі, чорні та білі? Куди пощезали всі кольори? І чому всі ворушать губами, а слів не чути?.. Я бачив на горищі в коробочці засушених метеликів, але, по-перше, вони не ворушилися, а по-друге, вони були різнокольорові…

Ось, Міккі, ти й дурник, а ще думав, ти все розумієш!