Читати книгу - "Молдавські народні казки"

— Як ти не скажеш громаді, що це я врятував тебе від лютого змія, то цей ніж стримітиме в твоєму серці.

Злякана дівчина поклялась, цілуючи ніж, що скаже людям, як він хоробро бився з ворогом, здолав його і врятував їй життя. Взявшись за руки, вони поспішили до села. Побачивши їх, люди не повірили власним очам.

— Як тобі пощастило врятуватись, миле наше сонечко? — пригортав кожен дівчину до грудей. Вона очима показувала на безбородого.

— Еге, то ось де було заховано щастя нашого царства, — здивовано гомоніли люди.

— Я вбив лютого змія, люди добрі,— хвастав безбородий.

— Тільки такому богатиреві й одружитись з нашою красунею, — вирішила громада.

Всі почали вітати наречених, зичити добра, щастя, довгих років.

Згодом загуло весілля. Від смачних страв та напоїв гнулися столи. Сто музикантів заграли на труби. Люди раділи і веселились як ніколи, лише молода сиділа смутна-смутна.

— Бабусю, чому так виграють музики? — спитав Фет-Фрумос у своєї господині.

— Велике свято у нас, юначе! Нарешті вбито хижого змія, і найкраща дівчина виходить заміж за витязя, котрий знищив ту потвору і врятував їй життя.

— Цікаво! Піду і я гляну на те весілля та подарую дещо молодим, — усміхнувся Фет-Фрумос і, захопивши хустину з язиками змія, подався в село. По всіх вулицях юрмилися люди, танцювали і веселились. Фет-Фрумос поволі, поволі та й собі знайшов місце серед громади. Тоді вийшов наперед і, вклонившись людям, промовив:

— Люди добрі, прийміть від мене дарунок. А молодим зичу щастя великого, життя квітучого, щоб легко їм жилося, господарство велося!

— А що ти маєш у хустині?

— Тут дванадцять язиків змія, котрими він висмоктував воду з усіх криниць по всьому царству.

— Як? Невже?.. — здивувались люди.

— Брехня! — заверещав безбородий.

— А ось і перстень, якого мені подарувала дівчина біля криниці, — пильно глянув Фет-Фрумос в очі нареченої.

— Ось мій справжній наречений! — скрикнула дівчина, кидаючись в обійми Фет-Фрумоса.

Безбородий побілів, наче крейда, затремтів, мов осиковий лист. Люди з огидою глянули на нього і сказали справжньому витязеві:

— Якщо ти маєш намір одружитися з нашою дівчиною, ми всі тебе благословляємо!

— Не прогнівайтесь, люди добрі, я — одружений.

— Тоді чим зможемо віддячити тобі за добро, яке ти вчинив для нас?

— Прошу тільки шаблю і булаву. А якщо мені трапиться горе, надіюсь, ви подасте дружню руку допомоги.

— Для чого тобі, витязю, шукати пригод і небезпек? Залишайся з нами. Як люди живуть, так житимеш і ти. І нам буде радісно, що серед нас житиме такий видатний сміливець.

— Щиро вам дякую, але мушу йти.

— Що ж, силуваним конем далеко не заїдеш, — сказав наймудріший дідусь, вручив юнакові зброю і побажав щасливої дороги. Тут же привели буланого жеребця, котрого ні разу не виводили зі стайні. До хвоста йому прив’язали торбу з горіхами та зв’язаного безбородого: де горіх упаде, там шматок відпаде. Давши коневі волю, вдарили його батогом і гукнули:

— Неси цю нечисть до дідька в зуби!

Жеребець вдарив копитами по степу і розніс зрадливого безбородого на дрібні шматочки:

Фет-Фрумос, озброєний шаблею і булавою, довго мандрував горами високими, лісами дрімучими і, кого б не зустрів по дорозі, все запитував, чи, бува, не знає той, де маєток злого чарівника, довгобородого карлика.

Ішов та йшов Фет-Фрумос і нарешті натрапив на самітну хатину. Постукав у двері, і на порозі з’явився молодий богатир.

— Доброго дня, чоловіче!

— Тобі також, подорожній!

— Чи не знаєш, бува, де маєток довгобородого карлика?

— Ех, витязю, як не знати? Завдав і мені той злодюга чимало горя: