Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

— То яку роль у драмі грає револьвер татуся Жака? Адже очевидно, що з цієї зброї поранили не панну, а злочинця…

Обійшовши мовчанкою це запитання, яке його видимо збентежило, пан де Марке повідомив нам, що в Жовтій кімнаті знайдено дві кулі — одну в цій самій стіні, де видніли криваві відбитки долоні, другу — в стелі.

— Ого, в стелі! — стиха повторив Рультабій. — Ти ба — в стелі! Справді дуже цікаво — в стелі!..

Усю подальшу дорогу він мовчки палив люльку. Коли ми прибули до Епіне-сюр-Орж, мені довелося поплескати Рультабія по плечі, щоб вивести із задуми і змусити спуститися з неба на землю, а точніше… на перон.

Там слідчий і секретар поважно відкланялись, даючи нам зрозуміти, шо нашого товариства їм уже досить, потім усілися в кабріолет, який чекав на них.

— Скільки до замку Гландьє пішки? — запитав Рультабій залізничника.

— Півтори години, а якщо непоспіхом — то годину сорок п’ять, — відказав той.

Рультабій звів погляд у небеса і, певно, вирішив, шо погода влаштовує його, та й мене також, бо взяв під руку й проказав:

— Ходімо! Мені необхідно пройтись.

— Ну то що, — запитав я його, — справа прояснюється?

— Ох, — зітхнув Рультабій, — навпаки, все стало ще заплутанішим! Щоправда, виникла одна ідея…

— Яка?

— Ні, поки не можу сказати… Бо ідея моя — питання життя й смерті принаймні для двох осіб.

— Гадаєте, вбивця має спільників?

— Ні, не думаю…

Якусь хвильку ми мовчали, потому він мовив:

— Ото нам поталанило — зустріли слідчого з секретарем! Пригадуєте, шо я вам казав з приводу револьвера?

Стромивши руки в кишені, він ішов, понуривши голову, й тихенько щось насвистував. Раптом прошепотів:

— Бідолашна жінка!..

— Вам шкода панну Станжерсон?

— Так, ця шляхетна жінка цілком гідна співчуття!.. В неї мужній, надзвичайно мужній характер… Уявляю собі… Уявляю…

— Ви знайомі з панною Станжерсон?

— Зовсім ні. Я бачив її лише раз.

— То чому твердите, нібито в неї мужній характер?

— Бо вона вчинила опір нападникові. Так сміливо захищалась, а головне… Головне — куля в стелі.

Я витріщився на Рультабія, подумки питаючи себе, чи не збиткує він з мене. А може, сам ізсунувся з глузду? Але юнак був серйозний як ніколи, а думка, що світилася в розумних круглих очах, свідчила про неабиякі розумові здібності. До того ж я вже починав потроху звикати до його безладної мови… безладної для мене, незрозумілої й безглуздої лише до тої хвилини, поки він чітко й швидко, кількома реченнями відкривав мені хід своєї думки. Тоді все відразу ставало ясним: кинуті ним слова, що здавалися нісенітницею, набирали сенсу, аж я сам вже не розумів, як це мені раніше не спало на думку.

РОЗДІЛ IV,

на лоні дикої природи

Гландьє — це один з найдавніших замків району Іль-де-Франс, відомого багатьма славетними архітектурними пам’ятками доби феодалізму. Збудований серед лісу за часів Філіппа Красивого, він височить за кілька сот метрів од дороги, що веде від села Сент-Женев’єв-де-Буа до Монлері. Ансамбль його будівель увінчаний центральною баштою-донжоном. Коли відвідувач, здолавши хисткі сходинки, досягає оглядового майданчика, на якому у ХVІІ сторіччі Жорж Філібер де Секіньї, володар Гландьє, Мезон-Ньова та інших земель, наказав збудувати альтанку в стилі рококо, він побачить гордівливу фортечну башту Монлері, що здіймається над долиною на відстані трьох льє. Упродовж віків донжон і фортечна башта досі дивляться одне на одного поверх зелених лісів та сухого деревостану, немов розповідають одне одному найдавніші легенди французької історії. Кажуть, нібито донжон Гландьє оберігає священну тінь героїчної та доброї захисниці Женев’єви, покровительки Парижа, перед якою відступив сам Атгила. Там, у товщі старого замкового валу, спочиває вона вічним сном. Влітку закохані безтурботно спустошують на траві кошики з провізією, мріють або обмінюються клятвами над її могилою, святобливо заквітчаною незабудками. Неподалік від тієї могили є криничка, як кажуть, з чудодійною водою. На цьому місці вдячні матері встановили статую святої Женев’єви, до ніг якої вішають пінетки та очіпочки дітей, урятованих цілющою водою.

Саме в цих місцях, які, здавалося б, цілком належать до минувшини, поселилися професор Станжерсон та його дочка для того, щоб працювати над наукою майбутнього. Їм одразу ж сподобалась безлюдність лісової пущі, де за їхньою працею й надіями могли стежити лише древні камені та вікові дуби. Гландьє[3], в минулому гландаріум, називався так тому, що в цих місцях здавна збирали силу-силенну жолудів. Ця земля, оповита сумною славою, через нехлюйство своїх власників набула вигляду дикої природи, і лише будівлі, які ховалися в зелені, несли на собі відбиток дивних перетворень. Кожне сторіччя закарбовувало на них свій слід, і всі ці архітектурні витвори були оповиті споминами про жахливі події, криваві пригоди. Тож замок, де сподівалася знайти собі притулок наука, здавалось, наперед був приречений стати ареною для драми, сповненої таємниць та крові.

Здається, я трохи захопився в описуванні замку Гландьє, але це не для того, аби створити відповідну атмосферу для драматичних подій, які відбуватимуться на очах читача. По щирості, я прагну цілковитої простоти. Я зовсім не претендую на авторство. Коли кажуть «автор», завжди думають: «романіст», але таємниця Жовтої кімнати, хвалити Бога, криє в собі реальний трагічний жах і цілком може обійтися без літературних прикрас. Я лише сумлінний оповідач, тож маю дати картину перебігу подій. А картину необхідно вставити в раму, та й годі. Ви маєте право знати, де саме розгорталися події.

Отже, повернімося до професора Станжерсона. На той час, коли він придбав маєток, приблизно за п’ятнадцять років до цієї драми, Гландьє довго стояв пусткою. Ще один старий замок, побудований Жаном де Бельменом у XIV сторіччі, теж стояв поблизу, занедбаний і безлюдний. Загалом увесь район був майже ненаселений. Лічені будиночки обабіч Корбейської дороги, один заїзд під назвою «Донжон», — ото й уся цивілізація в цьому Богом забутому місці, яке ніяк не сподіваєшся зустріти всього лише за кілька льє від столиці. А проте саме тутешня глушина й звабила професора Станжерсона та його дочку. Професор був уже на той час знаменитістю, він щойно повернувся з Америки, де його роботи набули широкого розголосу. Його книжка «Розпад матерії під дією електричного струму», що вийшла друком у Філадельфії, викликала протести всього вченого світу. Станжерсон був французом американського походження. Важливі справи, пов’язані з оформленням спадщини, впродовж кількох років затримували його в Сполучених Штатах. Але й там він продовжував розпочату в Парижі роботу, потім, одержавши велику спадщину, повернувся до Франції. Багатство прийшлося дуже до