Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

речі. Якби професор Станжерсон забажав, він міг би огребом брати мільйони доларів, використавши сам або дозволивши впровадити у виробництво два-три свої винаходи в галузі хімії барвників. Проте йому завжди видавалось осоружним ставити на службу власним потребам чудовий дар, даний йому природою. Він віддавав його людям і все, що заробляв завдяки своєму хистові, витрачав на доброчинство. Тому не приховував радість, одержавши несподіване багатство, що дозволяло йому беззастережно віддаватися своїй пристрасті до чистої науки. Воно його тішило ще й з іншої причини. Коли професор повернувся з Америки і купив Гландьє, панні Станжерсон минуло двадцятий. Важко собі уявити, яка вона була вродлива, успадкувавши від матері, що померла від пологів, грацію парижанки, а від діда по батьковій лінії, Вільяма Станжерсона, всю щедрість молодої американської крові. Дід, мешканець Філадельфії, змушений був прийняти французьке громадянство, одружуючись із француженкою, якій у майбутньому судилося стати матір’ю великого вченого Станжерсона. Ось чим пояснюється англійське прізвище французького професора.

Двадцятирічна, з чудовим білявим волоссям, блакитними очима, молочною шкірою, обдарована божественним здоров’ям, Матильда Станжерсон була однією з найвродливіших дівчат і Старого, й Нового Світу. Незважаючи на смуток перед неминучою розлукою, батьківський обов’язок змушував професора подумати про доньчин шлюб, тож, очевидячки, він зрадів, що Матильдин посаг сам приплив йому до рук. Хай там як, але він замкнувся разом з дочкою в замку Гландьє саме тоді, коли друзі сподівалися, що він почне вивозити Матильду у вищий світ. Дехто навіть спеціально приїздив, аби виказати своє здивування. На поставлені йому запитання професор Станжерсон відповідав: «Це доньчина воля, а я не годен ні в чому їй відмовити. Це вона обрала своїм помешканням замок Гландьє». У свою чергу, панна Станжерсон на подібні запитання безтурботно відказувала: «Де б нам краще працювалося, ніж у цьому затишку?»

Матильда Станжерсон уже тоді брала участь у дослідженнях свого батька, але ніхто й гадки не мав, що її захоплення наукою сягне так далеко, що вона впродовж п’ятнадцяти років відкидатиме всі пропозиції взяти шлюб. Хоч як по-самітницьки жили батько з донькою, а проте й вони змушені були вряди-годи відвідувати офіційні прийоми, а кілька разів на рік з’являтись у двох-трьох салонах, де слава професора та краса Матильди викликали захоплення. Спочатку дивовижна холодність дівчини аніскілечки не бентежила її залицяльників, та вже за кілька років вони, видно, стомилися. Лише один зі зворушливою впертістю продовжував наполягати, заслуживши прізвисько «вічного нареченого», з чим покірливо змирився. То був пан Робер Дарзак. А тим часом панна Станжерсон була вже немолода, і, здавалося б, якщо вона до тридцяти п’яти років не визнала за потрібне вийти заміж, то не піде до вінця й тепер. Таким умовиводом, ясна річ, пан Дарзак нехтував як незначущим, бо так само женихався, якщо доречно назвати цим словом ніжне й ненабридливе піклування, що ним тільки можна оточити тридцятип’ятирічну жінку, яка додівувала до сивої коси і заявила, що ніколи не піде заміж.

І раптом за кілька тижнів до подій, що хвилюють нас зараз, Парижем пішов поголос, якому спершу не надали великого значення, таким він здавався неймовірним: панна Станжерсон нарешті погодилась віддати належне незагасній палкості пана Робера Дарзака! Зважаючи на те, що сам пан Дарзак не спростовував цих матримоніальних чуток, усі повірили, що в них, попри всю їхню неправдоподібність, є крихта істини. Зрештою одного дня професор Станжерсон після засідання в Академії наук сповістив, що весілля відбудеться в тісному колі в замку Гландьє відразу ж після того, як вони з дочкою закінчать доповідь, що має підвести підсумок їхньої роботи над розпадом матерії, тобто переходом матерії в ефір. Молоді повинні були оселитися в Гландьє, й зять збирався взяти участь у справі, якій батько й дочка присвятили все своє життя.

Не встиг ще вчений світ отямитися після цієї новини, як надійшла звістка про замах на життя панни Станжерсон і про згадувані фантастичні обставини злочину, список яких нам пощастило розширити внаслідок візиту до замку.

Я не вагаючись виклав читачеві всі ці подробиці, які знав завдяки моїм діловим контактам з паном Робером Дарзаком. Тож, переступаючи поріг Жовтої кімнати, читач буде обізнаний не згірш од мене.

РОЗДІЛ V,

у якому Жозеф Рультабій каже панові Роберові Дарзаку кілька слів, які викликають певний ефект

Кілька хвилин ми з Рультабієм ішли вздовж муру, що оточував розлогі володіння професора Станжерсона, і вже побачили вхідні ворота маєтку, аж раптом нашу увагу привернув чоловік, який, нахилившись до землі, щось так пильно видивлявся, що навіть не помітив нас. Він то скоцюрблювався, мало не лягаючи на землю, то випростовувався й уважно вивчав мур, потім розглядав щось у себе на долоні, робив кілька широких кроків, потому зривався й біг і знову втуплювавсь у свою праву долоню. Рультабій застеріг мене:

— Тихо! Сам Фредерік Ларсан працює! Не заважаймо йому.

Жозеф Рультабій із великим захопленням ставився до славетного поліцая. Я особисто ніколи не бачив Фредеріка Ларсана, але багато про нього чув.

Справа про золоті зливки з Монетного двору, до якої ніхто не брався й у якій лише він доскіпавсь до істини, та арешт «ведмежатників» в «Універсальному кредиті» зробили його ім’я загальновідомим. Він зажив — за часів, коли Жозеф Рультабій ще не продемонстрував свідчень свого унікального хисту, — слави людини, яка, як ніхто інший, здатна розплутати клубок його найтаємнішого й найвигадливішого злочину. Слава Фредеріка Ларсана гриміла в усьому світі, його часто запрошували до Лондона, до Берліна, а часом і до Америки, коли тамтешня поліція за браком уяви й сил заходила в глухий кут. Тож не дивно, що на другий день після скоєного злочину в Жовтій кімнаті начальник розшукової поліції згадав про свого досвідченого співробітника й телеграфував до Лондона, де той саме розплутував справу про крадіжку цінних паперів. Фредерік, якого англійські колеги прозвали «великим Фредом», поквапився приїхати, бо, гадаємо, знав на досвіді: якщо його кличуть, то справді потребують його послуг. Таким чином уже на ранок ми з Рультабієм мали змогу переконатись, що Фред узявся до діла. В чому юно полягало, ми невдовзі збагнули.

Отож, заклопотано поглядаючи на годинник, якого стискав у правій долоні, Фредерік Ларсан лічив хвилини. Потім він повернувсь назад, знов пройшов тим самим шляхом і зупинився біля брами, ще раз кинув погляд на годинник, сховав його до кишені, безпорадно здвигнув плечима, прочинив ворота, зайшов до парку, замкнув ворота на ключ, підвів голову і тільки тоді побачив нас крізь фати. Рультабій метнувся до нього, я побіг слідом. Ларсан