Читати книгу - "Данина Каталонії"

Уночі та в туманні дні ми посилали патруль у долину, що лежала між нами і фашистами. Захвату це завдання не викликало — допікав холод, та легко заблукати, і я швидко зметикував, що можна йти на патрулювання так часто, як хочеться. У звивистій ущелині не було стежок чи доріжок, знаходити дорогу можна було лише постійно подорожуючи туди й щоразу роблячи свіжі позначки. До найближчого посту фашистів куля летіла сімсот метрів, проте щоб дістатися туди пішки, треба було здолати близько трьох кілометрів. Химерно блукати у мороці долини, коли десь високо над головою посвистують сліпі кулі. Ще більше мені подобалися густі тумани, що тримались протягом усього дня і полюбляли чіплятися за вершечки пагорбів, залишаючи повітря в долині абсолютно прозорим. Наближаючись до позицій фашистів, доводилося повзти повільно, наче равлик, до того ж страшенно складно безшумно рухатися порослими чагарниками схилами, намагаючись не ламати сухостою й не скидати каміння. Лише з третього чи четвертого разу я спромігся знайти дорогу до розташування фашистів. Туман досі був дуже густим, тож я підповз до колючого дроту й прислухався. Я чув, як фашисти розмовляли й співали. Почувши, що вони йдуть схилом просто мені назустріч, я злякався. Сховавшись за кущем, що раптом виявився надто низьким, я намагався безшумно звести курок. На щастя, вони пішли іншою стежкою і мене не помітили. Сидячи у своєму сховку, я знайшов декілька реліктів попередніх боїв: купу патронних гільз, шкіряний кашкет з діркою від кулі і червоний прапор, ймовірно, наш. Я взяв його на позицію, проте бійці без жодних сентиментів порвали його на ганчір’я.

Щойно ми дісталися передової, мене зробили капралом, чи cabo, як казали самі іспанці. У моєму підпорядкуванні було дванадцять чоловік. Не солодко мені тоді велося, особливо спочатку, геть не солодко. Центурія — погано тренований натовп, основну масу якого становили хлопці-підлітки. Час від часу серед ополченців траплялися хлопчики одинадцяти-дванадцяти років, переважно то були біженці з фашистської території, яких призвали до лав повстанської армії, оскільки це був найкращих спосіб забезпечити їх засобами для існування. Зазвичай їм доручали легку роботу в тилу, проте іноді вони примудрялись потрапити й на передову, де ставали для всіх реальною небезпекою. Пам’ятаю, якось таке мале хлоп’я, просто так, заради сміху, кинуло у вогнище ручну гранату. У Монте Почеро навряд чи були хлопці молодші п’ятнадцяти років, проте середній вік не наближався до двадцяти. Таких хлоп’ят не можна посилати на передову, оскільки вони не витримують без сну, що є невід’ємним елементом позиційної війни. На початку майже неможливо було належним чином охороняти табір вночі. Нещасних дітей моєї групи можна було підняти, лише витягуючи їх з окопа просто за ноги, і щойно ви поверталися до них спиною, вони залишали пост і прослизали назад в укриття. Або ще гірше — незважаючи на страшний холод, засинали стоячи в окопі. На наше щастя, ворог був абсолютно безініціативним. Були ночі, коли я був певен — двадцять бойскаутів з пневматичними пістолетами чи дівчатка-скаути, озброєні тенісними ракетками могли б легко захопити наші позиції.

У цей час і набагато пізніше каталонські ополченці діяли так само, як і на самому початку війни. В перші дні заколоту Франко ополченці поспішно створювали різноманітні профспілки та політичні партії; по суті, кожна була політичною організацією, підпорядкованою своїй партії та центральному уряду. Коли 1937 року створили Народну армію, що була аполітичною формацією, організованою на більш чи менш звичних засадах, ополченці усіх партій були теоретично інкорпоровані туди. Проте тривалий час ці зміни були лише на папері, оскільки війська нової Народної армії дісталися Араґонського фронту аж у червні, а до того часу система армії ополчення залишалася незмінною. Основною ідеєю була соціальна рівність офіцерів та звичайних солдатів. Усі — від генерала до рядового — отримували однакову платню, їли однакову їжу, носили однаковий одяг. Якщо б вам заманулося поплескати по спині генерала, який командував дивізією, й попросити в нього цигарку, то ви могли це зробити і ніхто б на таке не звернув уваги. Принаймні теоретично війська ополченців були побудовані на засадах демократії, а не ієрархії. Розумілося це приблизно так: якщо ви віддаєте наказ, то віддаєте його як товариш товаришеві, а не як командир підлеглому. Були офіцери, прапорщики й сержанти, проте не було військових рангів у звичному сенсі. Жодних звань, відзнак, клацання підборами та віддавання честі. Тут намагалися створити щось на кшталт діючої моделі позакласового суспільства. Звичайно, ідеальної рівності, звісно, не було, але це — найбільше наближення до неї, яке мені доводилось бачити і яке я вважав можливим під час війни.

Мушу визнати, що перший погляд на стан речей на фронті змусив мене здригнутись. Як, чорт забирай, можна виграти війну, маючи таку армію? Тоді всі так казали, і, хоча, це й було правдою, нарікати не було сенсу. За тих умов повстанська армія просто не могла бути кращою. Потужна модернізована армія не з’являється нізвідки, і якби уряд чекав, доки вишколить військо для своїх потреб, ми не змогли б протистояти Франко. Пізніше стало модним лаяти ополченців і казати, що їхні недоліки — то результат не браку тренування й озброєння, а саме системи рівності. Насправді ж, новоз’явлений зразок такої армії був недисциплінованим натовпом не тому, що офіцери називали рядових «товариш», а лише через те, що новосформовані війська завжди недисципліновані. На практиці демократичний «революційний» тип дисципліни набагато надійніший, ніж може здатися. У робітничій армії дисципліна теоретично добровільна. Базується вона на класовій взаємоповазі, в той час як дисципліна буржуазної призовної армії конче забезпечується страхом. (Народна армія, що замінила ополченців, була десь посередині між цими двома типами.) Ополченці ніколи б не терпіли звичних для стандартної армії цькувань та принижень. Існувало належне військове покарання, але воно застосовувалося лише за дуже серйозні провини. Коли хтось відмовлявся підкорятися наказу, то його карали не одразу — спочатку зверталися до нього, апелюючи до дружби та братерства. Циніки, які не мають досвіду спілкування з людьми, скажуть, що таке ніколи не спрацює, проте насправді це працює вже тривалий час. Поступово поліпшилася дисципліна навіть найгірших призовів солдатів. У січні робота з вишколу десятка новоприбулих ледь не змусила мене посивіти. Деякий час у травні я тимчасово виконував обов’язки лейтенанта й