Читати книгу - "Данина Каталонії"

й Бенджамін показав нам, що й до чого на позиції. Перед бруствером було створено систему вузьких окопів, прорубаних просто у скелі, з надзвичайно примітивними бійницями, складеними з брил вапняку. У різних місцях окопу та просто за бруствером розміщувались дванадцять вартових. Перед окопом натягнуто колючий дріт, а далі схил раптом обривався й падав прямісінько в урвище, що видавалося бездонним. Навпроти були голісінькі схили, місцями кам’яні скелі, сірі й непривітні, навколо ані живої душі, навіть жодної пташки. Я обережно вдивлявся крізь бійницю, намагаючись розгледіти ворожі окопи.

— Де позиції ворога?

Бенджамін зробив широкий жест рукою.

— Тамо.

Бенджамін розмовляв жахливою англійською.

— Де саме?

Відповідно до моїх уявлень про позиційну війну фашисти мали б бути десь на відстані п’ятдесяти чи ста метрів від нас. Проте я нічого не бачив, здавалось, їхні окопи були надійно сховані. Я був неприємно вражений, побачивши, куди саме вказує Бенджамін. На вершечку протилежного пагорба, по той бік ущелини, щонайменше за сімсот метрів, вимальовувалась тоненька смужка бруствера та червоно-жовтий стяг — позиція фашистів. Я був невимовно розчарований! Ми ж бо були так далеко від них, і на такій відстані було марною справою стріляти з наших гвинтівок. Тієї ж миті почувся збуджений крик. Угору голим схилом пагорба дерлися двоє фашистів, які на відстані здавались усього лиш сіруватими фігурками. Бенджамін вихопив гвинтівку в чоловіка, що стояв обіч нього, прицілився й вистрілив. Клац! Осічка. Кепський знак, подумав я.

Ще не встигнувши залізти в окопи, нові вартові почали шалено гатити хтозна-куди. Мені було видно фашистів, крихітних наче мурахи, які ховались за бруствером, і час від часу чорна цятка — очевидно, голова, — зупинялась і завмирала. Не було сенсу стріляти. Проте вартовий ліворуч від мене, типово по-іспанському залишивши свій пост, крадькома підійшов до мене й заходився умовляти вистрілити. Я намагався пояснити йому, що на такій відстані, а надто з такими гвинтівками ні в кого не влучиш, хіба випадково. Та що йому скажеш, він — справжня дитина, і продовжує тицяти у напрямку темної цятки і шкіритись, наче пес в очікувані команди «апорт». Зрештою, я прицілююсь і стріляю. Цятка зникла. Сподіваюся, куля пролетіла достатньо близько, може, фашист хоч підскочив. Оце тепер уперше в житті я вистрілив у людину.

Я побачив, що таке фронт, і мені стало бридко. Оце вони називають війною? Ми навіть не стикалися з ворогом! Поки що я навіть не намагався тримати голову нижче рівня окопу. Трохи згодом, однак, просто повз моє вухо з жахливим свистом пролетіла куля й врізалась у траверз. Отакої! Я пригнувся. Все своє життя я божився, що не схилятимуся від першої ж кулі, проте така поведінка інстинктивна, і так роблять усі, принаймні першого разу.

Розділ З

У позиційній війні важливими є п’ять речей: дрова, харч, тютюн, свічки, ну і, звичайно, ворог. Тієї зими на фронті Сараґоси вони були потрібними саме в такій послідовності — ворог в останню чергу. Окрім ночі, коли напад вважався цілком ймовірним, в інший час ворогом ніхто не переймався. Він був десь далеко: дрібна комашня, що стрибала туди-сюди. Насправді обидві армії відчайдушно намагалися зігрітись.

До слова, мушу додати, що за весь час, проведений в Іспанії, я мало бачив боїв. На Араґонському фронті я пробув із січня до травня, і в період із січня до березня взагалі не відбувалося нічого суттєвого. Хіба в Теруелі. У березні тривав запеклий бій поблизу Уески, проте участі я у ньому не брав. І лише згодом, у червні, пройшла потужна атака на Уеску, в ході якої за один-єдиний день загинуло декілька тисяч чоловік, але мене там не було, бо я ще раніше отримав поранення. Зі мною рідко траплялося те, що зазвичай вважається жахами війни. Жоден літак не скинув поблизу мене жодної бомби, поруч зі мною не розривалися снаряди, і лише одного разу я втрапив у рукопашний бій (і я маю сказати, що вже й цього було забагато). Авжеж, мене часто обстрілювали з кулемета, проте зазвичай з великих відстаней. Навіть перебуваючи в Уесці, можна було залишатися у відносній безпеці, якщо бути досить обачним.

Тут, на пагорбах поблизу Сараґоси, панувала нудьга та діймали незручності позиційної війни. Життя було позбавлене подій і таке ж монотонне, як життя міського клерка. Варта, патрулювання, копання. Копання, патрулювання, варта. На кожній вершині пагорба. Фашисти чи, ті, хто їм підпорядковувався, — купка обшарпаних, брудних людей, які тремтять від холоду навколо свого стяга й намагаються не замерзнути до смерті. Протягом усього дня й ночі сліпі кулі блукають порожніми долинами й лише іноді бозна-яким дивом дістаються цілі — людського тіла.

Я часто споглядав непривітний пейзаж і дивувався з марності всього цього. Така війна була абсолютно безглуздою! Раніше, десь у жовтні, за всі ці пагорби точилися запеклі бої. Тоді через брак людей та озброєння, а надто артилерії, будь-яка великомасштабна операція була неможливою, отож кожна армія викопала окопи та зайняла позиції на вершинах тих пагорбів, які вдалося відвоювати. Праворуч від нас розташовувався невеликий аванпост, також РПМЄ, а трохи ліворуч, на гірському хребті, на сьому годину від нас — позиція ОСПК[7] виходила на дещо вищу гору з кількома невеликими позиціями фашистів на її вершині. Так звана лінія фронту була схожою на карлючку, і якби кожна з позицій не мала прапора, було б важко зрозуміти, хто і де стоїть. Стяги РПМЄ та ОСПК були червоні, анархістські ж прапори були червоно-чорні. Фашисти традиційно вивішували монархістські прапори (червоно-жовто-червоний), інколи прапор республіки (червоно-жовто-фіолетовий[8]). Величне видовище, якщо забути, що кожна вершина гори була зайнята військами, відтак закидана бляшанками й вкрита фекаліями. Праворуч від нас пасмо гір повертало на південний схід, звільняючи простір для широкої, з прожилками потічків, долини, що простиралась до самої Уески. Посеред рівнини кубиками гральних костей було розкидано місто Робрес, яке належало республіканцям.

Часто з самого ранку долина тонула у морі хмар, з якого виринали пагорби — пласкі й блакитні, надаючи краєвиду дивної схожості з негативом світлини. За межами Уески було ще більше пагорбів того ж походження, що й наші, зі щодня новими пасмами снігу. Десь далеко-далеко, вкриті вічними снігами, могутні вершини Піренеїв, здавалося, пливли просто в повітрі. Навіть на рівнині все видавалося голим і мертвим. Пагорби навпроти нас були сірими та зморшкуватими, наче шкіра слона. У небі ніколи не ширяли птахи. Мені здається, я ще не бував у